Півтора місяця волинські піротехніки, троє саперів та двоє водіїв, знешкоджували вибухонебезпечні предмети в деокупованих селах Краматорського району Донецької області. За цей період вибухові пастки після відступу російських військ знаходили практично скрізь: на дорогах, подвір’ях, в колодязях і дитячих садочках.

Про особливості роботи піротехніків у воєнний час розповів Суспільному Віталій Гаврилюк, заступник начальника групи піротехнічних робіт у Волинській області.

Розкажіть найперше, чому і коли вирішили стати піротехніком?

– Взагалі в дитинстві мені подобалися винаходи, щось майструвати. І по закінченню школи я захотів вступати саме в Державну службу надзвичайних ситуацій, отримати професію. Тому що пішов я стопами свого дядька. Мій дядько працював в ДСНС, займався спортом, був саме пожежником. Навчався я в Харківській області. Там був факультет цивільного захисту, була і пожежна безпека, були й психологи. Але я саме обрав факультет цивільного захисту, і там одна зі спеціалізацій була піротехніки. Нам показали особливості роботи, всілякі фотографії, чи витримає наша психіка. Для мене це, в принципі, норма. І ось я вирішив стати піротехніком.

– Скільки років Ви уже на службі?

– На службі я з 2014-го року. З самого початку я обіймав посаду начальника поста зв’язку. А вже у 2016 році я прийшов на посаду начальника відділення групи піротехнічних робіт. З того часу займаюся вже саме піротехнічною справою.

– Чим Ваша робота є небезпечною?

– Будь-який вибуховий пристрій чи вибухонебезпечний предмет, а саме боєприпаси, можуть здетонувати в будь-який момент. Їх є різні види. Небезпечно – це ураження осколками та фугасна дія боєприпасу чи вибухового пристрою. Можна загинути.


– Зважаючи на усі ці особливості роботи, які Ви щойно назвали, чи є страх?

– Страх є у кожного піротехніка. Тому що піротехнік без страху – це, скажімо, камікадзе. В піротехніка повинен бути страх задля того, щоб не зробити помилки в тій чи іншій дії, яку він робить з вибуховим пристроєм. Страх завжди присутній, тим більше зараз, у воєнний час, коли ми виконуємо небезпечні завдання.

– Як ваша родина ставиться до Вашої служби?

– Родина так само як і я, з пересторогою. Звичайно, що всі бояться, всі переживають. Але я всіх заспокоюю, що в мене така робота. Кожна професія є по-своєму небезпечна. Моя – дуже небезпечна. Але я це вчив, я знаю, як працювати з цим.

– Як готуєтеся до виїздів, до розмінування територій?

– Обов’язково спілкуємося з ротацією, яка була перед нами. Вони вже нам розповідають про специфіку. Ось, наприклад, зараз є в нас такі металодетектори Валони, вони є на батарейках. Зараз, в такий мороз, батарейки відразу сідають. Потрібно металошукачі на акумуляторах. Перевіряємо техніку, щоб вона не підвела нас під час виконання.

– Яким має бути екіпірування піротехніка? Чи всього вистачає для роботи?

– Каска, бронежилет, наколінники, налокітники, це теплий одяг зараз, взимку, щуп обов’язково, металодетектор. Обов’язково і каримат, спальник, тому що не завжди знаємо, де ми будемо ночувати, де ми будемо виконувати роботи та на як довго затримаємося. Нещодавно ми повернулися з Краматорського району Донецької області. Це, зазвичай, райони ведення бойових дій, це деокуповані території та також території, які були під обстрілами з реактивних систем залпового вогню, так само і танковими.


– Які трофеї знаходили? Що бачили вперше? В яких умовах доводилося працювати

– Знаходили ми безліч трофеїв: це і РПГ, і гранати, і вистріли осколкові різних типів і різних країн виробників. Не все те, що ми так знаходили, ми вивчали. Було багато новинок. У разі того, коли ми не знаємо, що це таке, ми фотографуємо чи маркування, чи вигляд цього вибухонебезпечного предмета. І є відділ, який відразу нам дає відповідь, що це таке і що можна з ним робити, що не можна з ними робити.

– Що найважче у роботі піротехніка, коли він розміновує деокуповані території?

– Найважче – це те, що великі території є замінованими саме протипіхотними мінами. І тут дуже важко, тому що кожен крок потрібно оглянути. Зараз взимку взагалі впав сніг, протипіхотну міну, таку як пелюстка, взагалі не видно, або вона може бути під льодом. А металодетектор її бере, як звичайний осколок. Тому що там металевих елементів дуже мало. І це кожен сигнал металодетектора – це потрібно оглянути. Звичайно, що території великі, які треба розмінувати, а можливості, через погодні умови, рослинність тощо – маленькі.


– Під час ротацій чи були випадки травмувань серед Ваших колег або як вдається вберегтися від поранень?

– Саме наших волинських піротехніків поки що, дякувати Богу, не було. Але колеги з інших областей – були випадки травмування і загибелі також. Як вберегтися? Бути, звичайно, обережним, бути уважним.

– Які території найчастіше заміновували російські війська, якщо пригадати Вашу останню ротацію? Де Ви знаходили оці вибухові пастки найчастіше?

– Заміновували під’їзні дороги, тобто, до їхніх позицій. Також поля, де можна проїхати технікою такими системами залпового вогню мінували хаотично. Тобто, просто нашкодити. Просто, щоб населення травмувалося. Ці обстріли могли не стосуватися військових. Ці обстріли були заради того, щоб просто загинули чим більше людей. Заміновано було абсолютно все: від власних домогосподарств, городів, полів, доріг, лінії електропередач.


– Чи доводилося Вам на останній ротації працювати під обстрілами?

– Ми їх чули. Вони були трохи далі. І був такий випадок, коли обстріли йшли в нашу сторону, але ми швидко зорієнтувалися. Побачили, де почалися перші вибухи й відразу сховалися в безпечне місце. Перечекали там цей обстріл. Це було в Лимані. І тоді ми продовжили роботу. Обстріли там – це буденність. І не працювати, там де обстріли, ми не можемо. І знати, де будуть обстріли в той чи інший момент, теж не можемо. Нам потрібно робити свою роботу.

– Як зустрічали Вас місцеві жителі, які жили на звільнених від окупації територіях

– Зустрічали нас по-різному. Були люди, які нас вітали щиро і хотіли нам допомогти, і пропонували чай чи будь-що. А були такі, які не сильно були задоволені. Але це дуже маленька кількість. Вони змучені, вони пригнічені. Вони ще досі на сьогоднішній момент живуть в підвалах своїх багатоповерхівок. Готують їжу на вулиці, на вогні, мангалах. Всі розуміють, що їхні домівки зруйновані, що потрібно буде це все відбудовувати. І надіються на те, що це буде швидше.


– Скільки часу знадобиться, на Вашу думку, аби розмінувати після вторгнення російських військ усю територію України?

– Мені здається, що не десятки, а сотні років, тому що після минулих війн ці ржаві вибухонебезпечні предмети ми навіть на території своєї області знаходимо ще по сьогоднішній день. Тому після такої жорстокої війни, яка зараз, я думаю, це буде як мінімум від п’ятдесяти до ста років.

– Які території далі плануєте далі з колегами розміновувати?

– Підрозділи нашої області залучені саме в Донецьку область, Краматорський район. Також їздять у Святогірський район, Лиман. За мірою звільнення територій наші піротехніки пересуваються вперед. Пройде зима, розтане сніг, і навесні ми поїдемо і двома бригадами, можливо, і трьома. Може бути та таке, що і в різних напрямках. Звичайно, що це і Харків, і Херсон, і Миколаїв.