На Волинь з початком війни перебралися не лишень десятки тисяч людей з обстрілюваних районів, а й евакуювали мешканців геріатричних будинків. Або, як звикли казати у народі, дім престарілих. У квітні з аналогічного закладу, який діяв у Олександрівці на Донеччині, привези 17 громадян. Зморені пенсіонери, лежачий чоловік, ще й двоє без ніг…

Директорка Лариса Ляшук 34 роки працює у соціальній сфері. Останнім часом керує Центром надання соціальних послуг Берестечківської міської ради. Тут знаходять другий дім люди, які не мають біля кого доживати віку, - пише газета Вісник.

Лариса Володимирівна зізнається, що за роки роботи бачила багато несподіваних доль, до різних характерів вміла знайти підхід. «Стала психологом», – любить жартувати. А коли побачила, як з буса зносять людей на візках, ведуть під руки стареньких, розгубилася, сльози стали котитися…

 – Одразу уявила, що ті люди пережили, – пригадує перші враження.

Не приховує, що разом з прибулими додалося чимало клопотів. Дехто не мав документів – взялися їх відновлювати. Усім потрібно було оформити банківські картки, щоб отримували допомогу, як внутрішньо переміщені особи. Доводилося шукати транспорт і по черзі їх возити у Горохів, бо ж треба заяву особисто писати, ще й фото зробити. А ще східняки мали свої погляди, звички, тож працівники центру до кожного шукали підхід. Правду кажуть: «Старе, як мале». Іноді переконати у чомусь старших людей дуже непросто.

– Ой, всяко було, – усміхається Лариса Володимирівна. – Але крок за кроком – і все наладилося. Тепер наші підопічні зі Сходу кажуть, що їм на Волині дуже добре. Навіть вчаться говорити українською. Ми з дівчатами їм постійно нагадуємо, як чуємо якесь російське слівце: «Ви ж українці!»

І справді, коли розмовляли з цими людьми, бачили, як ретельно підбирають слова, щоб, бува, не вихопилось російське. 93-річна Ніна Євстігнєєва – одна з найстаріших переселенок. Родом вона з Одещини, але як виїхала на Донбас у 18 років, так там і прижилася. Дуже гарно українською розповідає про життя. Хвалю її за прекрасну вимову.

– У нас всі суржиком говорять, – зізнається. – Але українську знають, правда, мало вживають.

Під час війни усі побачили справжнє обличчя нашого сусіда. І навіть ці старенькі, немічні пенсіонери хочуть зробити свій внесок у перемогу над рашистами. Тому, коли працівники передавали гроші для підтримки ЗСУ, то й усі підопічні теж по 200 гривень не пошкодували. А чоловіки зрізали жестяні кришки з консервів, щоб передати людям, які роблять окопні свічки. Десь дві тисячі штук підготували. Навіть ті, хто на інвалідних візках, бралися за роботу.

Ці люди уже понад пів року мешкають на Волині. У кожного своя непроста історія. Хтось лишився сам, проте завдяки працівникам центру має догляд та увагу, а у когось рідні підтримують росію, тож зв’язок з ними обірваний. Двоє з тих, що приїхали, знайшли вічний спочинок на місцевому кладовищі. А 93-річна бабця Ніна таки мріє повернутися додому: там, у Краматорську, її чекає внучка. А Сергія Таланкіна привезли сюди нерухомим після інсульту, але завдяки зусиллям працівниці центру чоловік став на ноги.