«Одного разу, перед весіллям брата, мені приснився сон, що я двічі буду служити на сході. Так воно і сталося. От тільки в той час я не міг зрозуміти, до чого цей сон», – пригадує у розмові боєць 14 ОМБр з села Адамчуки, що на Волині,  Олександр Личманюк.

Про це пише Район.Шацьк з посиланням на газету «Новий погляд+».

До 24 лютого родина Личманюків жила звичним для сільського прикордонного села життям: в невеликому населеному пункті на 20 дворів роботи не було, тож Катерина та Олександр по черзі їздили у Польщу на заробітки, щоб облаштувати будинок, дати гідну освіту своїм трьом дітям. Не бідували, вистачало родині на хліб і до хліба.

Війна застала Олександра у Польщі – він саме поїхав разом зі знайомими на роботу в садках.

«Я сам виріс в Адамчуках, хоча народився у Любомлі, де на той час жили мої батьки. Потім вони перебралися сюди, в село, – розповідає чоловік. – Я закінчив 9-річну школу, пішов в армію, там служив на сході України, в Донецькій області, у внутрішніх військах. Прийшов з армії, одружився, ростили з дружиною трьох дітей, найстаршій доньці – 20 років, наймолодшому – шість. Аж тут – війна. Не міг сидіти в Польщі, знаючи, яка небезпека чекає на родину. Бо для кого і для чого будуть потрібні ті гроші, якщо тут нічого не буде? Приїхав, пішов у військкомат за повісткою, пройшов медкомісію, хоча її проходив чи не щороку як мисливець та для права володіння мисливською зброєю».

Потрапив у військову частину Олександр аж наприкінці травня, коли підрозділ потребував військових фахівців його спеціальності (снайпер-стрілець). Тиждень тренувань та бойового злагодження у складі мотопіхотного батальйону, і вже на початку червня рота Олександра поїхала в Донецьку область. Спочатку – у Краматорськ на полігон, а потім – майже в епіцентр бойових дій, на Бахмутський напрямок.

Тривалий час довелося роті Олександра брати участь у боях за село Берестове, де на той час уже точилися жорсткі бої. Через невеликий населений пункт саме проходить стратегічна Бахмутська траса, тож його контроль є важливим як для українських військових, так і для окупантів.

«Уже в червні від будинків у селі не залишилося жодної цілої цеглини, а наші буквально вгризалися зубами в кожен метр, – пригадує боєць. – Те село мені часто сниться, а ще чую крики наших поранених хлопців. Обстрілювали нас з усього, що є: танків, градів, авіації, труїли газами, від яких тижнями я не міг відкашлятися, хоч і не курю».

Майже місяць воїну довелося пробути на передовій, важко переживав втрати побратимів, картав себе, що вже пораненим не зміг забрати з собою тіло загиблого побратима.

«Зранку 6 липня ми «напоролися» на групу окупантів. На них не було розпізнавальних стрічок, тому орієнтуватися було важко. На відстані 5-10 метрів почалася перестрілка, нам довелось відступити. Раптом я відчув різкий біль у стегні лівої ноги. Коли дістався до своїх, то перебинтував ногу, а щоб евакуюватися разом із пораненими, йшов ще три кілометри».

Зізнається, не хотів покидати побратимів, але розумів, що він буде для них лише тягарем. У Бахмуті потрапив на пункт швидкої допомоги, де йому зробили перев’язку та дали знеболювальне. Вночі перевезли на Дружківку, а потім – у лікарню Дніпра. Звідти 11 липня поїхав у лікарню Львова, де Олександра одразу прооперували.

«Осколок прошив ногу від області кишені майже до коліна. Діставали його лікарі спеціальним пристроєм – через канал в рані вводили трубку з камерою та з магнітом, – розповідає боєць. – До кінця липня перебував на реабілітації, потім знову поїхав в частину, а в вересні відправили на передову, на цей раз – в Харківську область, яку саме стрімко звільняли від окупантів».

Як розповідає боєць, у селі Дворічне отримав контузію, після якої дуже погано себе почував, відчував, що і з серцем не все гаразд. 23 вересня Олександр попросився на евакуацію з зони бойових дій, і вже у госпіталі, наполігши на обстеженні, лікарі виявили, що воїн практично на ногах переніс інфаркт.

Вплив контузії на здоров’я зовні є непомітним. Та періодичні сильні головні болі, шум у вухах чи голові, дезорієнтація, часткова втрата пам’яті – це те, що в перші тижні довелося відчути на собі Олександру. Позаду – лікування у госпіталі МВС у Луцьку, потім – в Шацькій лікарні, попереду – військово-лікарська комісія, яка й має надати висновок про те, чи придатний він до подальшої участі в боях.

Та, попри все, Олександр готовий далі йти у бій, аби лише ті втрати, які поніс наш український народ у цій війні з росією, не були марними.

«Якби була можливість відмотати час назад, і хтось сказав, що я можу щось змінити у своєму житті, я б вчинив так само, – зізнається боєць. – Воїни знали, на що йшли. Дуже шкода тих хлопців, які загинули, вони зовсім молоді, у них було все життя попереду. Шкода наших дітей. Я прошу в Бога, щоб не було все це марно, щоб ми не здалися. У мене немає злості чи ненависті до тих чоловіків, хто тікає за кордон. Це їхній вибір. Але знаю одне: моя совість буде чистою і перед односельчанами, і перед дітьми».

На жаль, втрати України у цій війні є набагато більшими, ніж росії: бо наш народ втрачає найкращих своїх синів, цвіт нації, справжніх патріотів, готових покласти своє життя заради волі та свободи, – переконаний захисник. Росія ж масово кладе на полі бою своїх рабів, не здатних протистояти тоталітарному режиму, і використовує їх як гарматне м’ясо.

«Хтось каже, що наші хлопці йдуть воювати за гроші. Ні, бо ніякі гроші світу не варті одного людського життя. Ті, хто воює, дуже добре усвідомили цю істину, – каже Олександр. – Хтось шукає відмовки, щоб не йти воювати (в мене діти, батьки…), а хтось, попри обставини, бере до рук зброю. На щастя, останніх – більше. Інакше і тут, у нас, на заході, правив би «рускій мір».