Михайло Денисюк з Волині працює лікарем-травматологом в одному із військових госпіталів Збройних Сил України. У 2014 році, з початку бойових дій на Сході країни, він ще студентом став на захист Батьківщини.

Про це пише Любешівська газета «Нове життя».

Коли російські диверсійні групи розпочали захоплення українських міст, Михайло Анатолійович навчався у Тернопільському державному медичному університеті. Відвідуючи військову кафедру, під час канікул хлопець приєднався до складу добровольчих медичних формувань. Пізніше став на захист України зі зброєю. Війна змінює людей, тож після перебування у зоні бойових дій, Михайло вирішив пов’язати своє життя з військовою медициною. Здобув додаткову освіту у військовій медичній академії, де готують спеціалістів у галузі хірургії.

«В університеті на військовій кафедрі зрозумів, що один із напрямків розвитку моєї кар’єри буде військова медицина. А вже з початком російсько-української війни у 2014 році переконався, що це є моїм основним обов’язком», – каже Михайло.

Маючи освіту й чималий практичний багаж знань, лікар Михайло Денисюк міг би обрати будь-який інший шлях. Однак, за його словами, лишитися осторонь просто не міг. Бо ж не звик надіятися на когось, якщо треба діяти. Живе за принципом: «Хто, як не я?» І додає, що немає сенсу шукати додаткової мотивації. Після побаченого на війні цивільне життя стає іншим. Там змінюються реалії, обов’язок відчувається гостріше. На службі в Збройних силах України він із 2016 року. Після університету чоловік ще деякий час працював у цивільній медицині, виконуючи різні оперативні втручання. Згодом переспеціалізувався.

«Військову медичну академію всі закінчують із хірургічними спеціальностями, а потім проходять додаткове навчання, щоби здобути вищу спеціальність. Травматологія – одна із галузей хірургії, більше спеціалізується на лікуванні травм опорно-рухового апарату», – додає лікар.

Із 2020 року і дотепер Михайло Денисюк працює лікарем-травматологом в одному із військових госпіталів ЗСУ на посаді ординатора. Так склалося, що через територіальне розміщення цього шпиталю, нині там виконується велика кількість роботи. З початком повномасштабного вторгнення росії в ніч з 24 на 25 лютого туди почали потрапляти перші поранені бійці.

За словами Михайла, важко пригадати найскладніше чергування. Все залежить не тільки від кількості поранених, а й від складності отриманих травм. Чималий досвід загартовує не лише характер, а й витримку. Тож наш земляк зазначає, що вся робота виконується на адреналіні. Тоді не думаєш про втому чи голод: спочатку виконуєш роботу – потім приходить розуміння про елементарні фізіологічні потреби. Каже, що після всього пережитого, здається, що це все була одна і та ж сама ніч.

Варто зазначити, що і дружина Михайла є лікаркою–хірургом. Нині вона перебуває у декретній відпустці. Та, попри це, активно займається волонтерською діяльністю.

За стільки часу в лавах ЗСУ серед друзів Михайла з’явилося чимало військових, які ще з 2014 року стоять на захисті нашої країни. За словами лікаря, у стінах шпиталю чи не щомісяця доводиться зустрічати знайомих бійців. Також Михайло Анатолійович поділився історією зустрічі із своїм земляком та другом Владиславом Пасевичем, про якого нещодавно розповідали ЗМІ. Хлопець отримав тяжке поранення, захищаючи Маріуполь, і був записаний до «двохсотих».

«Маємо чат друзів-військових, куди і надійшло повідомлення про Влада. Зазначалося, що він тяжкопоранений. Можливо, навіть загинув… Однак з’являлася також інформація, що він живий, але в дуже тяжкому стані. Тоді я почав шукати способи, як зв’язатися з маріупольцями, щоби дізнатися про його долю. В цей час до нас заїхали швидкі з пораненими. Тож довелося відкласти пошуки, бо треба було зайнятися їхнім сортуванням. Зайшовши в перев’язочну, куди потрапляли тяжкі лежачі поранені, почув, як один із них привітався зі мною. Це і був Владислав. Тоді я забрав його собі на курацію, оскільки поранення кінцівок – моя спеціалізація», – розповідає Михайло Анатолійович.

А ще додає, що шпиталь – не найкраще місце для зустрічі зі знайомими. Надто, якщо ці знайомі поранені. Тож, жартуючи, зазначає, що якщо ті мають бажання його провідати, краще це робити своїм ходом, а не щоби їх привозили. Каже, у військовій медицині не обійтися без чорного гумору. Цим самим обходячи складні моменти, які трапляються досить часто.

Саме в екстрених умовах стає зрозуміло, що варто підтягнути. Кажуть, неможливо достеменно підготуватися до війни. Однак, як переконаний лікар-травматолог Михайло Денисюк, кожен медик у країні відповідно своєї спеціальності має добре розумітися на травмах, які зустрічаються у воєнний час. А саме: вибухові, вогнепальні й осколкові поранення. Тож після закінчення війни це повинно бути обов’язком кожного майбутнього лікаря. Пройшовши такі випробування, країна має бути готова до всього. Бо ж вчитися доводиться зокрема й на помилках.

А поки що Михайло Денисюк продовжує тримати медичний фронт, рятуючи наших хлопців, які зараз боронять Україну у боях із путінськими військами. Після перемоги мріє лише про одне: відіспатися і хоча б тиждень пожити з вимкненим телефоном, а потім змінити мелодію на дзвінку.