29-річний Віктор Дудюк, який народився у селі Озютичі Володимир-Волинського району, ще у 2014-му боронив кордони України від путінської орди. Захищав Луганський аеропорт, отримав поранення в ногу.

Волинянин гордився своїм бойовим досвідом, тож коли Росія почала загарбницьку війну, не зважав на поранення, а одразу пішов у військкомат, пише Руслана Татарин для Вісника.

Віктор живе у селищі Пульмо Шацької громади. Має двох маленьких донечок-квіточок. Тож рідним непросто було змиритися з його рішенням добровольцем іти на війну. Мовляв, у тебе дітки дрібні, будь вдома. Але чоловік заявив: «Якщо не я, то хто захищатиме моїх дівчат?».

Його одразу як бійця з досвідом відправили в гарячі точки. Під час сутички з окупантами в одному із сіл отримав поранення обох ніг. Ще важчий стан був у його побратима Ігоря з Нововолинська. Йому куля потрапила у спину та вилетіла через живіт. Знесилених українських військових схопили орки і кинули в льох. Двері закидали камінням та цеглою. Певно, хотіли, щоб загинули від втрати крові або голоду.

Проте, перебуваючи навіть у важкому стані, волиняни не думали здаватися. Найважче було піднятися нагору сходами. Ігор підштовхував наверх Віктора, а тоді той підтягував побратима. Перемагаючи біль, Віктор невпинно штовхав двері, і йому дивом вдалося зробити невелику щілину та виповзти. Потім витягнув Ігоря.

«Ми трималися і рятували одне одного, як могли, бо вірили, що вийдемо до своїх», – каже Віктор.

На щастя, на дорозі закривавлених солдатів підібрали незнайомі люди, які їхали машиною, та завезли у госпіталь.

«Вони теж зробили героїчний вчинок, – переконаний чоловік. – Не побоялися потрапити під кулі росіян. А якби нас зупинили, то нема сумніву, що розстріляли би без розмов. Ми обмінялися номерами телефонів і після перемоги обов’язково зустрінемося!».

Лікар, який оперував Віктора, з усмішкою зауважив, що той народився в сорочці, але трошки коротенькій, бо ноги не закрила. А от стан Ігоря і досі залишається важким, та медики переконані, що найстрашніше позаду. Його мама дзвонила до Віктора і зі сльозами дякувала за порятунок її дитини.

Про всі ці події розповідає мама Віктора Руслана Дудюк, бо син і досі перебуває під наглядом медиків.

«Усе так швидко сталося, що я навіть не встигла злякатися, – каже жінка. – Того дня старший син Сергій саме збирався у військкомат. У мене був «холодок на серці». Аж тут Вітя дзвонить і каже, що поранений, їде у госпіталь. Уже згодом моя сестра Оксана, яка живе у тих краях і приносила Віті передачі, розповіла усі подробиці. Дуже вдячна їй за допомогу, а також всім добрим людям, які підтримували наших хлопців. Звичайно, я горджуся своїм сином, що він врятував побратима. Але у мене всі сини мужні!».

У Руслани Миколаївни трішки тремтить голос, коли це каже, бо непросто матері випроводжати на війну своїх дітей. А всі троє її хлопців боронили Україну. Віктор – уже двічі! Наймолодший, 25-річний Павло, теж був в АТО, а нині найстарший Сергій проходить бойовий вишкіл. Ця проста сільська жінка не закінчувала університетів, ніколи на працювала на високих посадах, але навчила своїх дітей жити по совісті, бути справжніми патріотами. І коли хтось каже, що якщо у неї один воював, то другий міг би не йти, вона твердо відповідає:

«Ми всі хочемо, аби був мир. А хто ж має нас захищати? Той не піде, третій, десятий... У теперішній ситуації соромно таке казати. Ми виростили чоловіків, і їхній обов’язок – оберігати нас! Я переконана, що перемога за нами, бо тільки справжні патріоти, сильні духом, можуть знищити путінську нечисть».