Перелік задокументованих та неспростовних свідчень масового знищення українського населення російськими варварами продовжує поповняться.

Одним з таких доказів стала розповідь 53-річного жителя Бучі Миколи, яку розмістив на своїй сторінці у Фейсбук продюсер ABC News Oleksiy Рshemiskiy.

Текст подаємо без змін:

Це Микола. Йому 53. Він живе в Бучі. Микола сильно заїкається. Лише закуривши сигарету, починає говорити.

Він живе в підвалі вже 34 дні. Міг виїхати, але чоловік – управдом у п’ятиповерхівці. Каже, не міг не залишитися. У перший день боїв у Бучі в його вікно прилетів снаряд, пробив стіну і застряг у дитячому ліжку, яке загорілося. На щастя дітей він на той час вже евакуював. Вогонь загасили, і відразу разом з трьома друзями спустили всіх старих і жінок в підвал, і самі перебралися туди.

Дали 20 хвилин зібрати по частинах друга і поховати його: свідчення очевидця різанини в Бучі.

Коли росіяни захопили місто, вони почали вриватися в кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду і Сергію, було за 50, ще один, теж Леонід, був значно молодший. Побачивши паспорт Леоніда, сказали, що йому немає 50, а значить може воювати. Поставили на коліна і вистрілили в голову.

Леоніда Микола поховав першим. Прямо на дворі. Біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма крові.

Через кілька днів не стало і Сергія. Чоловік вийшов на вулицю перекурити і отримав кулю. Просто так. Без всяких слів і попереджень.

Коли бої посилилися, росіяни розлютилися, каже Микола. До цього люди іноді виходили з підвалу – приготувати їсти або просто подихати повітрям. Але тоді вирішили замкнутися. Під вечір солдати почали палити. Кричали, щоб відкрили. Перш ніж покинути місто, вони хотіли розстріляти всіх. Так сталося в одному з будинків на сусідній вулиці, каже чоловік.

Не зумівши виламати двері, кинули на сходи гранату. З іншого боку вхід міцно тримав другий Леонід. Єдиний з чоловіків, який залишився живий разом з Миколою. Вибух. А після нього тиша.

Цілу добу його тіло пролежало на закривавлених щаблях. Тільки наступного дня в двері постукали знову, сказали, що у вас є 20 хвилин, щоб все прибрати. Тоді Микола вийшов і побачив, що його другу відірвало голову і розкидало ноги.

Залишки Микола зібрав у пакет і викопав нову могилу. Вже третю. Каже, розкопати землю глибоко не зміг, мало часу, та й роки вже не ті. А тому тепер найбільше турбується, що, коли піде дощ, пісок розмиє, і прийдуть бродячі собаки.

Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола – мій герой. Бо, побачивши найгірше в людях, він не втратив людяність сам. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледве стримував сльози. А коли запис закінчився, розплакався і подякував, що його просто вислухали.

Дивлячись на братські могили, де з-під піску стирчать задубілі руки, легко втратити віру в людство, але саме такі, як Микола, повертають її.