На війні з росією поліг кіборг з Ковеля Валерій Гонта, який добровольцем пішов на фронт.

Про це написав у фейсбуці, підприємець, громадський активіст, а нині воїн ЗСУ Сергій Чуріков.

Валерій Гонта пішов на війну добровольцем у 2014-му, захищав ДАП (Донецький аеропорт), згодом вступив до лав ЗСУ, пройшов Світлодарську дугу (2016-2017 роки). На війні частково втратив слух і обморозив ноги. Демобілізувався. Переніс мікроінсульт, став інвалідом. Але з перших днів повномасштабного вторгнення росії пішов на фронт, служив у 14-й бригаді.

«Це вже третій воїн, якого я особисто добре знав, який поліг з початку вторгнення. Усі три яскраві і харизматичні особистості. Зрозуміло, що вороги дорого заплатять за їхню смерть. Але цього мало. Ми повинні завершити справу. В генетичний код цих уродів має бути прописане на покоління вперед, що українців не варто чіпати. Не варто лізти на нашу землю… А ми самі. Хто переживе цю війну. Повинні стати кращі, щоб діти полеглих побратимів пишались країною яку відбудують українці…» – написав Сергій Чуріков.

23 квітня на своїй сторінці у фейсбуці Валерій Гонта опублікував це фото і написав:

Коли ти ловиш гарний сонячний день після виходу!
Цінуйте кожну хвилину свого життя, воно є безцінне!
І дякуйте Богу і людям, що за нас моляться, що ми, ви, під крики сирен, можем відкрити очі і побачити світло!
І відчувати його тепло!

За тиждень до повномасштабного вторгнення росії, 17 лютого 2022 року, газета «Вісті Ковельщини» опублікувала розлогий матеріал про Валерія Гонту. Передруковуємо окремі уривки з нього.

* * *

Валерій Гонта брав участь у боях за Піски, Донецький аеропорт, Світлодарську дугу з 2014 по 2018 рік. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Військовослужбовець отримав тяжкі поранення, глухоту, закриту черепно-мозкову травму, тяжкий полікістоз печінки та нирок.

Валерія усі знають за позивним «Гонта» ще з часу боїв за Донецький аеропорт. В складі «Правого сектору» у 2014 році впродовж місяця був на диспетчерській вежі ДАПу, відстоював бойові позиції на Світлодарській дузі, де знаходиться в першій групі, яка йшла у наступ на ворога. Він зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. В рідному Ковелі Валерія записали «двохсотим», але, дякувати Богу, повернувся живим.

– Народився я в Ковелі у звичайній родині, – розповідає Валерій. – Навчався спочатку у ЗОШ № 11, тоді — у ЗОШ № 13, закінчив Ковельський машинобудівний технікум. Одружився на прекрасній дівчині на ім’я Любов. У нас народилося двоє синів. Працював електромонтажником, згодом відкрив власний магазин «Пан електрик». Здавалося б, життя йшло рівномірно, вдавалося отримувати, хоч і скромні, але стабільні прибутки, синочки підростали. Що ще потрібно для щастя? Я мало займався політикою, і своє життя з політикою не пов’язував.

— Валерію, тоді що ж Вас спонукало залишити все і поїхати боронити український Схід? З чого розпочинається Ваша історія війни? І чому саме «Правий сектор»?

— Відверто кажучи, події, що відбувалися у нашій державі, змусили мене «зануритися» у політичне життя. Я зрозумів, що багато втратив, адже потрібно займатися своєю країною. Коли в 2014 році у Донецьк заїхали перші ворожі танки, я продав магазин, той товар, що залишився, привіз додому і заставив ним кімнату. Половину виручених коштів віддав дружині, а всю решту витратив на військову форму для себе й хлопців. Ми поїхали на передову. До цього військову службу не проходив, адже у мене була важка форма бронхіальної астми, тому був комісований за станом здоров’я. На військову службу пішов добровольцем.

Так я вступив до лав «Правого сектора». На той час у Ковелі його очолював Сергій Дружинович. 27липня у мене день народження, але в перших числах місяця вже був в окопах у Донецькій області в селищі Піски.

Мабуть, прагнення бути військовим у мене в крові. Дід по татовій лінії воював на фронті у роки Другої світової війни, отримав тяжкі поранення, має високі нагороди, а дідусь по маминій лінії був партизаном. Поясніть: як російський танк може їздити по українські землі?

На той час моєму старшому синові було сім років, а молодшому – чотири. Прикро згадувати, але коли обороняв Донецький аеропорт, то у Ковелі, моїй сім’ї вимкнули газ через борг у 300 гривень. Дружина стала пояснювати, що я воюю, а в неї на той момент не було коштів. Незважаючи на прохання, газовики перекрили газ. Я воюю за Україну, а моя Україна моїй сім’ї газ перекриває!

З Донецького аеропорту повернувся з обмороженими кінцівками ніг. Щиро дякую Олександру Гичу, який підтримав мене у важку хвилину, але в переважній більшості мені допомагали волонтери зі Східної і Центральної України.

…Приїхавши у липні в окопи, що у селищі Піски, на позицію «Небо – земля», став охороняти на землі небо. Буквально за три дні мені показали, як користуватися автоматом. Було складно, російські найманці бомбили звідусіль, летіло усе: снаряди, міни, лунали кулеметні черги, били «Гради». Перші хлопці, які загинули на моїх очах, це були чиїсь сини, котрі полягли на полі бою на третій день мого перебування. Я втратив близького товариша.

Зброї не вистачало. Я взяв лише кілька гранат і ніж й поїхав в Донецький аеропорт. Охороняв найвищу точку – славнозвісну диспетчерську вежу, по якій весь час гатили танки і артилерія. На третій день обклався трофеями. У мене уже був кулемет, автомат і рація. Я був навідником.

27 днів і 26 ночей у Донецькому аеропорту були надскладними. Часом було нестерпно жарко або навпаки дуже холодно. Їжу й воду доставляли погано. А вишку обстрілювали найбільше з танків і гармат. Цілили по нас прямісінько з церкви. Загинув мій військовий побратим (позивний «Сєвєр»), який змінив мене на пості. На третій день туди залетів снаряд. Знову Господь вберіг мене від смерті.

Захищаючи Донецький аеропорт, я відморозив кінцівки ніг (про що вже згадував), у мене посипалися зуби. З моєї групи було п’ять чоловік, троє з яких були поранені. Фактично нас залишилося тільки двоє. Поранених забрали в перші дні. У них були мінні і кульові поранення. А я з обмороженими ногами повернувся в рідний Ковель.

— Валерію, але ж Ви повернулися знову на Донбас, незважаючи на підірване здоров’я?

— Так. Вдома я побув лише два тижні. Трохи прийшов до тями, набрав ваги, адже в Донецькому аеропорту втратив 20 кілограмів, уже навіть кулемета не міг підняти. Повернувся назад в Піски у свій підрозділ. Після отриманої контузії мене запросили у резервний «Правий сектор» під Маріуполем, аби я міг потренувати хлопців. Я місяць тренував новачків.

Потім вони зайшли у Широкине. Я з ними не пішов, адже закінчилися фінансові запаси. Дружина уже не могла без мене забезпечувати сім’ю. Щоб хоч якось існувати, вона продавала випічку на базарі. Разом з іншою частиною бійців, які воювали у Пісках, у 2016 році підписав контракт і вступив у 1-й батальйон 54-ї бригади, де командував «Купол». Ми його пам’ятали ще з боїв за аеропорт.

Ми не знали, яким буде наступний день і чи настане він взагалі, коли служили у лавах «ПС». Ми не знали, чи матимемо їжу, чи буде хоч якесь забезпечення – просто робили свою роботу й захищали Україну.

Ставши військовослужбовцями Збройних Сил України, отримали хоч якусь впевненість у завтрашньому дні. Коли командувач української добровольчої армії Дмитро Ярош став отримувати державні нагороди від СБУ, ми зрозуміли, що «Правий сектор» втрачає свою силу. Тому усі вирішили стати військовослужбовцями ЗСУ...

...54-а бригада, в якій я служив, була найпотужнішою бригадою, що дислокувалась у м. Бахмуті (колишній Артемівськ). Це – передова лінія фронту на Світлодарській дузі. Ми охороняли пости – степ, горби, де не росло жодного дерева. На горбі була вирита землянка, в якій знаходилося шість чоловік, а сам окоп займав метрів 200. Я єдиний, хто розмовляв українською мовою, доводилося з кожним знаходити спільну мову. На Світлодарській дузі був майже рік (2016-2017 р.), який був надскладним.

…Ніколи не зітреться з пам’яті, як напередодні дня Святого Миколая ворог обстрілював наші позиції. Ми не зволікали ні секунди й пішли в контратаку. Тоді загинуло дуже багато хлопців. Наша група з п’яти чоловік потрапила в оточення. Загинув командир і двоє хлопців, а я якимсь дивом зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. За це отримав державну нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня.

18 січня, близько 9.00 год. противник здійснив спробу прориву позицій 1-го механізованого батальйону з боку лісу у фланг 2-ї механізованої роти, прикриваючись лісосмугою. Приблизно за годину маневрена група 3-ої механізованої роти у складі до одного механізованого взводу, на чолі якої був командир механізованої роти лейтенант Микита Яровий, здійснила вихід через позиції 1-ї механізованої роти, прикриваючись лісосмугою, та зайшла у фланг противнику.

…Я тягнув на собі пораненого, а навкруги гатять і свої, і чужі. Ворог був від мене за метрів 20. «Иди сюда, мы тебя резать будем», — чув мало не за спиною. Але лякатися було ніколи, закинув у їхній бік декілька гранат і почав сам стріляти. Хоч поруч було двоє убитих, я перев’язав ногу пораненого і виніс його з поля бою. Тоді загинуло вісім хлопців. В одного з загиблих мало бути весілля через два тижні, дружина вагітна залишилася, а інший загиблий також за тиждень мав би одружитися і чекав, коли приїде його наречена.

Кілька місяців тому у мене був мікроінсульт, лежав два тижні у госпіталі. За цей час надавали допомогу прості люди, які “скидали” кошти на банківські рахунки. Мені боляче про це говорити, але маю інвалідність, глухоту, поранення живота, печінки. Осколки, які потрапили у печінку, були іржаві, тому пішло зараження крові. Це мало кого цікавить. Я намагаюся не падати духом, адже відчуваю велику відповідальність перед військовими побратимами, яких неодноразово рятував у важку хвилину.

І на завершення нашої розмови зауважу: коли прилетить перший снаряд, то він не буде вибирати. Спокій нам тільки сниться. А ще — завершу словами російського військового, який, помираючи у мене на руках, сказав: «Бога й життя за гроші не купиш»…

Під час підготовки матеріалу до друку ми знову поспілкувалися з Валерієм Гонтою. Буквально не так давно він отримав ще одну високу відзнаку за свої бойові заслуги – нагрудний знак «За звільнення та оборону селища Піски», яким його відзначила Всеукраїнська громадська організація «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «Звитяга».

А ще ми не могли не запитати у досвідченого військовослужбовця про ті новини, які цими днями «заполонили» засоби масової інформації та соціальні мережі. Звідусіль тільки й линуть тривожні повідомлення про можливість розгортання повномасштабної війни з боку Росії, через що люди розгублені, стривожені і не знають кому й чому вірити. Ось що про це сказав Валерій Гонта:

— Все логічно. Нація, яка толерує та ігнорує ворога, а тим більше історичного, який вкрав у неї історію та нищить її уже скільки років, не варта кращого. Тому війна логічна, вона не є несподівана. І тут ніхто ззовні не зобов‘язаний нам допомагати. Шкода лише притомних українців… Так дивно спостерігати, як багато хто панікує, але справа в тому, що війна іде всі ці роки!!! Війна іде проти нашої історії, культури, мови, держави.

І ті, хто це розуміє, вони завжди — у війні! Не було війни всі ці роки лише у пристосуванців та людей, що живуть за правилом «какая разніца», тобто боягузів та тих, що обмежені у своїх знаннях. От для них зараз — війна, війна, війна…

Все буде добре! Треба просто порозумнішати, почитати історію — хоча б поверхово, і щось зробити для себе, людей та України. Раджу просто «включати» мізки і зрозуміти: «х... о» нас більше боїться, ніж ми його!

Світлана ТРОЦЮК