Прокинутися під вибухи, забрати Кексика та Вафельку, забути косметичку і ні про що не шкодувати, бо головне – безпека сина.
Про втечу від війни та нове життя на теренах Підгайцівської громади розповіла харків’янка Ірина Корольова для пресслужби Волинського обласного центру зайнятості.
24 лютого о 5-й ранку майже в центрі Європи харків’яни прокинулися під вибухи. Пелена чорного їдкого диму за вікном, здригання власної домівки, панічний страх за життя й повне незнання, що робити на випадок війни, скувало свідомість пані Ірини. Потрібно було швидко опанувати себе, першочергово родина шукала укриття. У сусідньому будинку в підвальному приміщенні, де не було води і світла, разом із павуками серед бруду Корольови провели напівсидячи першу ніч війни. Наступного дня вдалося знайти невеличке приміщення на цокольному поверсі, де мав бути спортивний клуб. Шістнадцятеро дорослих і п’ятеро дітей лишилися тут, бо умови були напрочуд добрі: світло, вода, тепло, санвузол і ліжка з шин.
Упродовж восьми днів ми по черзі готували гарячу їжу для дітей, а самі перебивалися канапками. З продуктами було скрутно. Нам взагалі пощастило, бо серед нас була жінка, яка працювала у супермаркеті і час від часу приносила харчі: то палку ковбаси, то хліба, то якусь консерву, – пригадує Ірина Корольова.
За тиждень по Харкову почали гатити з «Градів» та кидати авіаційні бомби. В їхньому «VIP-сховку» зникли вода й тепло. Постало питання: їхати чи не їхати? Одна сім’я, яка жила разом із Корольовими у підвалі, виїхала на спокійну територію. Наступного дня пані Ірина, її чоловік, син та свекруха тією ж дорогою вирушили до Світловодська (там мешкали родичі – авт.). Закинули у власне авто намет, спальник, мішок картоплі та теплі речі. Пані Ірина брала лиш те, що в той момент потрапляло під руки, а син посадив хом’ячка Кексика та кицю Вафельку. Жодної секунди жінка не пошкодувала, що замість косметички врятувала улюбленців сина.
У мирний час подорож забрала б максимум шість годин. Родина ж добиралася увесь день. Їхати було складно, адже навколо був хаос: десь горів будинок або авто, поперек дороги розбиті вантажівки й вирва на вирві. Так, їхня машина ледь не перекинулася на одній з ям. Доки добиралися до родичів, то ледь не посивіли від жаху, коли автівка їхала серед поля, а у небі над ними, здавалося, на висоті витягнутої руки, летів гелікоптер. «Добре, що це був наш, український», – видихнувши, розповідає співрозмовниця. В дорозі побили диски і затратили 3 дні на ремонт у Світловодську. Ще два – просто відпочивали.
– Спершу думали залишитися там. Але за два дні до війни керівництво заводу «Королівський смак» звільнило тисячу людей. Тож ми усвідомили, що роботу знайти важко, а «заначка на чорний день» рано чи пізно закінчиться. Наші рідні через соцмережі допомогли знайти родину, яка мешкала у Струмівці і погодилася нас прихистити. Зібралися й поїхали на Волинь. Дорогою мені пригадалося, як ми з чоловіком мріяли заробити на власне авто й поїхати у подорож на західну Україну. Кажу йому, а пам’ятаєш… А він мені: пам’ятаю… Але ж ніхто з нас не думав, що мрія здійсниться завдяки війні, – крізь сльози розповідає пані Ірина.
Майже два місяці родина Корольових живе у с. Струмівка. За цей час встигли і «короною» перехворіти, і роботу знайти. Пані Ірина з сином потрапили у лікарню відразу після приїзду.
Нас лікували у районній лікарні. Стан був середньої тяжкості, та такої любові й щирості від незнайомих людей я не очікувала. Нам ложку з горнятком дали, бо ми, як кажуть, приїхали голі-босі. Медсестрички ділилися з нами домашніми обідами, які брали для себе. Іграшки приносили. Коли ми сюди їхали, то багато хто з знайомих з острахом перепитував: «Вы на запад?» І скажу вам тут, на заході України, живуть прекрасні люди! – каже переселенка з Харкова.
Оговтавшись від хвороби й переїзду, почали думати, як жити далі. Чоловіку вдалося налагодити роботу й працювати дистанційно. Бабуся до війни подала документи на оформлення пенсії, тож роботу почала шукати пані Ірина. Волиняни допомогли оформити потрібні документи, підказали, де знайти роботу.
Я переглянула вакансії в інтернеті Луцького міського центру зайнятості. Мені підійшла робота пекаря. За освітою я харчовий технолог. Коли ще працювала у Харкові, то для себе практикувалася як пекар. Мені надали контакти, і я прийшла на співбесіду. Ось майже місяць я працюю. Можливо, у мене не така швидкість, як у колег. Та я швидко вчуся. І, якщо чесно, то людина, яка хоче працювати, роботу знайде завжди, – резюмує харків’янка.
Нову роботу переселенка Ірина Корольова отримала у підприємця Сергія Шпичака. Його мініпекарня спеціалізується на ручному виготовленні 17-ти видів печива. Це й пісочне печиво, трубочки й конвертики з джемом, «мащеники» зі згущеним молоком. Як нині працює малий бізнес з торговою маркою «Солодар» – розповіла помічниця власника Інна Касянчук:
З початку війни ми не працювали перші кілька днів. Тепер у нас лише неділя вихідний. Клієнтів менше не стало. Бо у Харкові закрилися підприємства, і дистриб’ютори шукали нових виробників.
За тиждень після нападу москалів вдалося опанувати емоції та налагодити роботу. Спершу важко було знайти маргарин 80% жирності, бо постачали його з Одеси, а логістичні зв’язки були трохи втрачені. За цей час вдалося не лише зберегти потужності, а й наростити обсяги. Нині випічку у луцького бізнесмена закуповує Німеччина. Єдина умова – фасування по 350 грамів. Вони віддають перевагу пісочному печиву, також полюбляють конвертики з джемом.
Як розповіла пані Інна, у колективі зараз працює десятеро осіб. Уся продукція – це ручна робота, хоча є автоматизовані машини для заміски тіста. Продукти в рецептах – лише натуральні. Ближче до літа, коли настане спека, асортимент продукції корегують: зменшують випічку печива, що швидко псується.
Зараз виробництво, як зазначила Інна Касянчук, шукає нове приміщення для переїзду, тож про збільшення колективу поки що мова не йде. Та як тільки-но вдасться вирішити це питання і постане питання про кадри – вони обов’язково звернуться за допомогою до фахівців Луцького міського центру зайнятості.
А поки родина Корольових оговтується, новий колектив всіляко підтримує та допомагає хто чим може. Пані Ірина безмежно вдячна усім, хто підтримав їх у тяжкий час і щиро вірить у нашу перемогу.
Коментарі