Волонтерка Наталія Пасічник, яка допомагає впізнати і доставити на Волинь тіла загиблих Героїв, звернулася до їхніх родичів.

У випадках, коли тіло впізнати неможливо, вона закликає дочекатися результатів експертизи ДНК.

Вона, зокрема, пише:

«Є непоодинокі випадки, коли у мішку разом з тілом знаходяться документи. Увага: це не є ознакою того, що саме цьому тілу належать ці документи! Ми не знаємо, як відбувався бій, хто і куди біг, що хапав і де застала смерть бійця, як збиралися тіла і речі з поля бою, чи ніхто нічого не наплутав».

Наталія Пасічник навела приклад одного упізнання.

«Стою біля моргу. Привезли кілька тіл нацгвардійців. Підходить до мене невисокого зросту худорлява жінка. Я її ще зранку бачила на території моргу, але тіла доставили ввечері. Схопила мене за руку і каже: «Я не відпущу вас до тих пір, поки ви не домовитесь, щоб мені показали тіло мого чоловіка». У цей час підходять родичі інших загиблих і просять про те ж саме. Питаю обставини загибелі – їхали виконувати службове завдання, злетіли у водойму, де пролежали більше місяця. Пояснюю, як виглядає тіло, яке тривалий час знаходилось у воді. Кажу, що ми нічого там не побачимо. Марно. «Я хочу побачити!» Домовилась. Підійшли до одного мішка з тілом. Стоїть та маленька жінка, її трясе, ніби високовольтна лінія до неї підключена. Мене трясе від неї, бо тримаю під руки, усвідомлюючи, що може впасти в обморок. Питаю ще раз: «Точно готові?» У відповідь ствердне «так». Відкриваємо мішок. Жодних м‘язів і шкіри на обличчі нема, один череп. Шкіра на руках позлазила, татуювань чи шрамів не побачиш. Просить показати праву руку загиблого, щоб глянути обручку. Піднімаємо руку – пальців нема. В цьому мішку разом з тілом були документи, які належали її чоловікові. Це все, що говорило про його смерть. Закрили мішок і відійшли. Таким же шляхом були відкриті мішки з тілами інших загиблих, які не підлягали жодному впізнанню».

Волонтерка розповідає, що вже не раз отримувала дзвінки після поховань зі словами : «Наталіє Миколаївно, що мені робити? Я роздивилась речі свого сина/чоловіка. Обставини його загибелі, стан тіла і його речей не співпадають. Я не вірю, що то мій син/чоловік…»

«Роз‘яснюю про процедуру ексгумації і решту процесуальних моментів, які після поховання не так просто провести», – пише Наталія Пасічник.

Тож у випадках, коли тіло впізнати неможливо, волонтерка радить рідним дочекатися експертизи ДНК. Щоб потім, після поховання, не жити із сумнівами і здогадками.

«Тут питання ще ж й таке: ви забрали тіло, яке не можна було впізнати, і похоронили, як свого родича. Але ж є велика ймовірність того, що то не він. У цей час інша родина вже ніколи не знайде свого Героя, не захоронить його, буде рвати серце і душу до скону, не отримає ані соціальних пільг, ані виплат», – додає пані Наталія.

Вона резюмує:

«Прошу вас, уважно вчитайтеся і вдумайтеся у те, що я хотіла до кожного з вас донести. У таких випадках краще почекати ще 2-3 тижні чи місяць, щоб провести експертизу ДНК і з упевненістю забрати для поховання тіло саме свого родича. Кожна мати чи дружина має знати, що оплакує свого Героя. Щиро хочу, щоб кожен знайшов свого захисника. Якщо не судилося знайти живим, то знайти тіло, але своє».