Від початку повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ в Україну артилерійські атаки на Харків не вщухають і до сьогодні. Місто-мільйонник, розташоване за 30 кілометрів від кордону з ворожою державою, з перших днів агресії потрапило під нищівний удар російських військ.

Жорстокий терор, і не лише за допомогою вогню, рашисти одразу ж почали здійснювати щодо цивільного населення, - пише газета Полісся.

Через кілька тижнів ворожого наступу в квартиру харків’ян Олександра Долбійова та його матері Любові завітали непрохані гості. Зі словами «Мы прийшли вас спасать» орки увірвалися в мирне життя родини, зруйнували плани на майбутнє та у буквальному розумінні вигнали з рідної домівки.
— Хамство, жорстокість, цинізм здичавілих ординців… Одразу мені наказали віддати телефон, а за непокору погрожували прострілити ноги чи голову. Наскільки я зрозумів, це були днрівці чи лнрівці, казна-що. Почали господарювати в квартирі, забирали особисті наші речі. Примушували воювати за них, але я неприховано чинив опір. У якості так званої допомоги принесли із собою продуктові пакунки з української гуманітарки, видаючи за російську. У нашої сусідки, молодої дівчини, забрали спідню білизну, приказуючи, що вкрадене згодиться на подарунок їхнім дружинам. Після цієї вкрай неприємної та небажаної зустрічі ми прийняли рішення тікати з міста до бабусі в село. Та щойно дісталися райцентру, збагнули, що біда прийшла і на ці території. У Чугуївському районі, де проживала бабуся, залпи та вибухи також не вщухали. Тож залишалось продумувати план евакуації та вмовити стареньку залишити свою домівку, — розповідає Олександр Долбійов.

Хто б що не казав, але жахіття, які довелося пережити через війну, чи не найбільше вразили найстарішу з сімейства — Галину Григорівну Козир. Пенсіонерка і досі зі страхом в очах згадує ті тривожні дні пекла, що довелося випробувати на 80 році життя. Уродженка села Винімок із 1961 року оселилася в Михайлівці (Харківщина, Чугуївський район), там одружилася, народила дітей. А ось тепер російські зайди зазіхнули на її землю. Усе, що роками наживала важкою фізичною працею, шкодує пані Галина, довелось покинути напризволяще.

— У нашому селі багатьох молодих хлопців застрелили. Російські солдати «розносили» сусідні хати гарматами. Якось черговий снаряд прилетів і на мій город. Я все життя важко працювала, тримала по два гектари поля, бувало, що й по четверо корів. Молоко збувала на гроші, продавала городину. Ми фактично жили з того хазяйства, а тепер все покинули. Людей там майже не залишилось, втім найбільш було моторошно, коли змушені були наважитись відчинити хліви та випустити худобу на волю, — з сумом каже моя літня співрозмовниця.

Знайти притулок родині вдалося у Ворокомле. За словами переселенців, їм надзвичайно пощастило зустріти таких чуйних людей, які забезпечили постраждалих від російського «визволення» необхідними засобами для проживання, надали тимчасовий дім.

Олександр, єдиний годувальник родини Долбійових, має намір влаштуватися на роботу. Втім плани розпочати все з нуля на новому місці поки що не увінчалися успіхом. За професією він майстер виробничого навчання, працював в училищі в Чугуєві. Щоб якось покращити побут для мами та бабусі, готовий узятися за будь-яку роботу. Так як було раніше, бідкаються переселенці, на жаль, уже ніколи не буде…