Шістдесят девʼять годин після ракетного удару рятувальники шукали людей під завалами будинку на вулиці Набережній Перемоги у Дніпрі. Загалом загинуло 45 людей, серед них шестеро дітей. 15 людей досі неідентифіковані. Ще 20 мешканців будинку вважаються зниклими безвісти.

Ірина та Максим Шевчук, Максим та Наталія Швець, Максим Богуцький, Анна Павловська, Олексій та Микита Зеленські, Олександр та Тетяна Гаврилюк, Марія Лебідь, Олена Журавська, Михайло Кореновський, Ольга Усова, Ірина Саламатенко — це неповний список імен загиблих. Ще довший перелік тих, кому вдалося вижити, але кого чекає довгий шлях лікування та реабілітації після отриманих травм. І незліченна кількість друзів, родичів, сусідів, яким ще тривалий час доведеться оговтуватися після втрати близьких.

Суспільне поспілкувалися з мешканцями будинку в Дніпрі, яким вдалося вціліти, а також з родичами загиблих та постраждалих. Їхні історії — у матеріалі.

Єлизавета, сестра загиблого Олексія Зеленського

Я нерідна сестра Олексія, але ми з дитинства були доволі близькі, завжди разом, часто спілкувалися. Він був гарною відкритою людиною, працював в IT-компанії. Йому було 28 років.

Про те, що ракета влучила в будинок Олексія і Катерини ми дізналися від брата. Він впізнав на фото та відео їхній підʼїзд. Ми стали дзвонити Олексію, але він не відповідав. На місце одразу поїхали батьки. Тоді ми вже зрозуміли, що удар прийшовся на їхню квартиру. Вони жили на четвертому поверсі третього підʼїзду, який повністю знищений.

Про те, що Катерина вижила, я дізналася з новин та від родичів. Фотографії та дзвінки посипалися майже одномоментно.

Олексія знайшли тільки сьогодні (17 січня — ред), приблизно о 13 годині, так само як і їхнього однорічного сина Микиту. Їхні тіла рятувальники бачили ще вчора, але не могли дістати, бо їх притиснуло плитою.

Про загибель сина і чоловіка Катерину також повідомили вчора. Зараз вона в лікарні, її життю нічого не загрожує, але психологічно їй важко. Розумієте, вона в один день втратила чоловіка і дитину. Як тут реагувати?

Поки що батьки Олексія відмовляються від допомоги. Знаю, що охочих допомогти багато, але що саме їм буде потрібно, вони вирішать пізніше. Зараз вони лише просять залишити їхню родину у спокої.

Сабіна Дорош, донька постраждалих Олега й Ольги

Мої батьки жили на четвертому поверсі третього підʼїзду. Ось там, де зовсім не залишилося будинку, справа — їхнє вікно.

Того дня, як стався ракетний удар, у мене весь день не було ані світла, ані звʼязку. У нас з батьками хороші стосунки, ми з мамою, як щось стається, завжди зідзвонюємося, щоб переконатися, що все в порядку. Але того дня, після удару ракети, чоловікові подзвонила моя хрещена і дуже обережно сказала, що ракета влучила в будинок батьків. Я спершу не повірила. Кажу, ні, це неможливо.

Зʼявився звʼязок, я почала телефонувати мамі, татові, але вони не брали слухавки. Я почала збиратися до них. Але у мене тримісячна дитина і чоловік сказав, щоб я з нею не їхала і рушив сам. Я лишилася вдома.

Пізніше чоловік передзвонив і сказав, що маму дістали й повезли до лікарні Мечникова. Це було десь приблизно о шостій годині вечора. Тата на той час ще не знайшли, інформації ніякої не було. Я почекала поки приїдуть друзі, щоб посидіти з дитиною і вирушила на таксі в лікарню.

Лікарі сказали, що мама в реанімації, тата в списках взагалі не було. Я чекала в лікарні, хоч на якусь звістку про нього. Потім побачила, як в коридор завозять чоловіка. Я не зразу впізнала тата, він був весь в ранах. Я підбігла до нього, він почув мій голос і каже: "Донечко, це ти?" Я відповіла, що так, що все тепер буде добре. Лікарі записали його дані й також повезли до реанімації.

Зараз маму уже перевели до палати, ми навіть змогли поговорити. Їй уже краще, але в неї все обличчя пошкоджене. Численні рани, гематоми, шви на лівій стороні лиця.


У тата все тіло було в ранах, пошкоджена голова, він чудом не втратив зір. Під час вибуху він сидів напроти вікна. Внутрішні органи в порядку, але він ще дуже слабкий. Йому зробили переливання крові, першу ніч він провів на апараті штучної вентиляції легень. Лікарі казали, що це була вирішальна ніч, чи зможе він дихати самостійно. Він зміг і тепер лікарі думають перевести його з реанімації в палату.

Багато людей нам допомагають, збирають гроші. Друзі, сестра, чоловік, знайомі, блогери, волонтери. Я всім дуже вдячна. Але поки що не знаю, що буде з квартирою. Поки радію, що мої батьки залишилися живими.

Євгеній Галич, син постраждалої Світлани Галич та онук Володимира Чернякова

Мої шестидесятирічна мама та 87-річний дідусь жили в цьому будинку у третьому підʼїзді на шостому поверсі.

Перед вибухом я говорив з мамою телефоном. Вони з дідусем були вдома. Ми закінчили розмову, я поклав слухавку і за кілька хвилин вона дзвонить і кричить: "Женя, все вибухнуло, нас завалило, не можу вибратися, не можу дихати, допоможи".

Я приїхав швидко, всередину вже нікого не впускали, але я переконав двох поліцейських зайти з ними в підʼїзд. Двері у квартиру завалило намертво. Поліцейські пішли кликати рятувальників, а я залишився вибивати двері. Я їх вибив, але відчинити не вдалося все одно, бо вони були завалені зсередини. Тим часом повернувся поліцейський, допоміг розгребти речі та відсунути велику раму.

Маму притиснуло шафою, тому більшість уламків на неї не попали. Проте дідусю було значно гірше. У момент вибуху він сидів біля вікна й осколки полетіли на нього. Він був, як їжак — у склі. Коли ми вже їхали у швидкій, я сам кілька осколків вийняв у нього з рота. Через відкриті поранення, дідусь втратив багато крові. На ньому не було жодного не скривавленого місця.

Ми з поліцейськими вивели їх обох з будинку і я повернувся забрати кота Леонардо. Він забився в куток, був весь в осколках і пилюці, але добре, що вижив. Я дістав його і виніс.

Мій дідусь родом з Криму, але живе в Дніпрі вже понад 50 років. Він любить кататися на велосипеді, займатися спортом, гуляти набережною поряд з будинком. І просто одного дня російська ракета забрала в нього нормальне життя. Він дивом залишився живим. Наразі він у лікарні, у нього купа швів, йому зробили багато уколів, поставили крапельниці. Його перевʼязують, але рани все одно досі кровоточать.

Мама в одну мить втратила все. Багатьох сусідів, друзів, з якими вона спілкувалася усе життя, вбила російська ракета. Крім мене в мами ще є троє синів. Старший служить в ЗСУ. Мама лише хоче зараз, щоб все було як раніше, щоб збиралася наша родина, посміхалася, сміялася і раділа моментам, проведеним разом. І звісно ж, перемоги та миру.



Наталя, мешканка другого підʼїзду

Ми живемо на сьомому поверсі. У момент удару ракети я була на роботі. Почула вибух. Вдома були чоловік і донька Катерина.

Ви не уявляєте, як швидко я бігла додому. Я молила Бога, щоб рідні були живі. Коли я приїхала до будинку, побачила армагедон. Підʼїзд склався від девʼятого поверху майже до першого. Сходовий майданчик просто відрубало від квартири. Так само обвалилися сходи іншого підʼїзду.

Дочка і чоловік ще були у квартирі, я дивилася, як їх спускали пожежною драбиною. Сусідів з дітьми, що живуть над нами, теж дістали. Пʼятий і шостий поверх сусідів теж зняли. У неділю, наступного дня, я зустріла сусіда Сашу. У момент вибуху він теж був на роботі, а його дружина Віка вдома. Її досі не можуть знайти.

Ми з родиною не спимо вже другу ніч. Нас забрали до себе родичі, але звісно я хочу повернутися додому. У нас там так добре було — влітку на набережній співали соловʼї. Але я не знаю чи вдасться відновити квартиру і чи зможемо ми туди повернутися.

Катерина, дочка Наталі, 17 років

Ми з татом були вдома, коли я почула, що щось бахнуло. Ні, спершу я не почула нічого, бо була в шоковому стані, вже потім пригадала. У квартирі вибилося скло. Я плакала, кричала, істерила, панікувала. Ми з татом стали збирати якісь речі, виглянули у вікно. Люди на вулиці вже збирали поранених і гасили пожежу. Ми кричали з вікна, бо думали, нас вже звідти не витягнуть.

На шостому поверсі почалася пожежа. Ми спробували вибити двері, але їх завалило. Ми сиділи у квартирі, аж поки рятувальники не спустили нас вниз драбиною. Вибух був десь о 15:32, а на вулиці ми опинилися десь о 18:30.

На вулиці були рятувальники, медики, люди, машини. Мені дали заспокійливе. Нас з батьком зустріли моя мама, двоюрідна сестра та родичі вітчима. Людей далі продовжували витягувати з-під завалів.

Ще коли ми сиділи у квартирі, я чула як кричали сусіди на восьмому поверсі, щоб їх витягнули. Їх, здається, вдалося врятувати, але я цього вже не бачила.

У нас дві кицьки. Одна ще у квартирі. Другу ми дістали. Її спочатку намагалися забрати рятувальники, але вона від них тікала. Вилізла у вікно, залізла на фасад утеплення, перебігла в інший підʼїзд. Потім зістрибнула вниз і втекла в клініку на першому поверсі. Звідти ми її вже виманили.

Я дуже хочу додому. Звісно, я в поганому стані. У мене ступор, я не хочу далі жити, не хочу нічого робити. Я навіть не можу зрозуміти, яка зараз допомога мені потрібна. Психологічно дуже важко. Я просто хочу повернутися у життя до 14 січня.

Людмила Кільдій, мешканка першого підʼїзду

Коли стався вибух, ми з чоловіком були вдома. Я сиділа у ванній, а чоловік в кімнаті, вікна якої виходять у двір. Я не чула гучного звуку. Тільки в коридор між кімнатами винесло скло з вікон і повилітали міжкімнатні двері. Ми нічого не зрозуміли, думали, що може в якийсь трансформатор влучило. Але потім виглянули у вікно і побачили, як біжать і кричать люди, що збоку все в диму. Так ми зрозуміли, що влучило в наш будинок.

Чоловік спершу не хотів виходити з квартири, бо ми не розуміли, наскільки масштабні руйнування. Але потім підʼїздом стали бігати рятувальники. Вони кричали, щоб усі виходили. Ми схопили якісь речі, вийшли на двір і побачили, що трапилося. Люди бігали, шукали вцілілих, все задимлене. Потім вже приїхала важка техніка і поліція. Звʼязку не було, ми навіть не могли нікому зателефонувати.

Пізніше нам потрібно було потрапити у квартиру, щоб взяти якісь речі, але нас довго не пускали. Коли зрештою допустили, то рятувальники на нашому поверсі вже ламали тамбурні двері — шукали людей. Зараз майже в усіх квартирах в нашому підʼїзді вибиті двері. Щоб наші лишилися цілими, ми написали на них крейдою, що мешканців у квартирі немає.

Нам одразу ж волонтери дали плівку на вікна. Але того дня ми не ночували вдома. Там неможливо було перебувати. Лише у понеділок зʼявилася електрика й опалення. Також у понеділок наші друзі допомогли нам винести зламані рами на вікнах і закрити діру, щоб не потрапляв холод і волога.

Зараз ми живемо на іншій квартирі. Незрозуміло, чи залишиться наш будинок, чи його будуть зносити, чи треба займатися ремонтом. Якщо будинок все ж знесуть, я не знаю, що робити.

Серед загиблих сусідів я знала одну родину. Наталія Швець працювала в банку, де ми обслуговувалися. Її дитина вижила, дівчина сиділа у ванній (йдеться про Анастасію Швець, яку рятувальники дістали з-під уламків у перший день пошуків — ред.). А от Наталя з чоловіком загинули. Навіть не знаю, як зараз дочка почувається.

Як свій стан описати, я не знаю. Один шок постійно змінюється на інший. Нічого доброго. Ми вже думали, може цілилися в інфраструктурний обʼєкт, але ракету зачепило українське ППО і вона змінила траєкторію. Однак тоді було б чути два вибухи, але їх не було. Потім ми читали пояснення, що такі ракети мають відхилення 5-7 кілометрів. Але невже в Росії такі погані ракети? Тобто цілилися спеціально в житловий будинок? Я розумію, що вони можуть усе.