Переселенка із Запоріжжя розповіла про те, чому не любила людей із заходу України, війну та те, як потрапила у Володимир, що на Волині.

Мабуть, найчастіше в житті ми розчаровуємося в людях, яких любили, яким вірили. Та буває так, коли думка змінюється на краще. Важкі випробування, які випали на долю українського народу, змусили багатьох людей зі сходу України змінити думку про «бандерівців», які мешкають на заході, в кращу сторону. Що ж, у наших земляків зі сходу десятиліттями формували думку про те, що на заході їх ненавидять, що готові знищити кожного «східняка». І, йдучи на поводу цієї пропаганди, наші східні українці самі починали непривітно ставитися до тих, хто приїздив до них із заходу.

- Я просто зачарована вашим містом. Мені тут дуже подобається. А люди які тут! Добріших людей, мабуть, немає ніде, - почала розмову з кореспонденткою «Міста вечірнього» переселенка із Запоріжжя Світлана Анатоліївна Станкевич. – Відразу хочу висловити подяку людям, які мене підтримують. Передусім очільниці відділення Червоного Хреста Ларисі Миколаївні Подворнюк, а також жителям будинку, де я винаймаю квартиру.

Світлана Анатоліївна народилася 7 червня 1966 року в Запоріжжі, має дві вищі освіти, в тому числі й педагогічну. 25 років працювала завідувачкою дитячого садочка. Була дружиною військового, не так давно овдовіла, має єдиного сина, який також є військовослужбовцем і нині захищає рідну землю.

На Волинь пані Світлана від’їжджала під обстріли. Її рідне Запоріжжя обстрілювали з усіх сторін, особливо окраїни. Батько, який виїхав раніше, опинився в Польщі та кликав до себе доньку, але Світлана Анатоліївна вирішила зупинитись у Володимирі, оскільки не бажала полишати Україну.

- Було боляче споглядати, як росіяни знищують наше чудове місто. На жаль, в чомусь винуваті й самі. У Запоріжжі вже давно деякі великі заводи належали росіянам. В росію вивозилася і продукція. Я на той час працювала заступницею начальника відділу постачання на одному із заводів і дуже добре знала ситуацію. Доводилося «кочувати» військовими гарнізонами й мушу сказати, що підготовка нашої армії була не на дуже високому рівні, що, мабуть, вплинуло на такий перебіг військових дій. Багато людей залишилося в рідному місті, але й багато виїхало. Я ніколи не думала, що захід України так щиро простягне нам руку допомоги. Ми були упереджено виховані. Нині, коли я тут і розмовляю з родиною, що в Запоріжжі, телефоном, мені не вірять, що на Волині мене так тепло зустріли. Я так не любила людей із заходу України, що не хотіла їм руки подати, а зараз просто закохана у цей прекрасний народ, у цей неповторний Володимир, - ділиться пані Світлана.

Звичайно, жити без роботи ця жінка не хотіла. Як спеціаліст дошкільного виховання, вона дає уроки вдома, доглядала хворого чоловіка, який недавно пішов з життя. З цією метою подала заяву, що може надавати послуги няні та домогосподарки.

Велике значення для пані Світлани має віра в Бога. Правда, вона відвідує не православну конфесію, але вважає, що Бог дивиться на серце людини, а не на те, до якої церкви вона належить. До речі, конфесію пані Світлана змінила, коли приїхала до нашого міста. Вона вважає, що на неї вплинула благословенна древня земля Волині, старовинні храми, загадкові легенди. Але чому вибрала не православну конфесію, пояснює тим, що одновірці її дуже підтримують, особливо продуктами, часто телефонують, цікавляться її потребами, станом здоров’я. Словом, жінка відчуває опіку і турботу.

Ширшими контактами з людьми, новими друзями пані Світлана поки що похвалитися не може. У цьому відношенні вона поводиться стримано, уникає нових знайомств.

Хоч Світлана Анатоліївна мріє після перемоги повернутися до рідного Запоріжжя, та Володимир уже назавжди залишиться в її серці. Тут уже в неї є улюблені місця. Насамперед це Слов’янський парк, де вона любить прогулюватися. До вподоби та невеликий сквер біля ТМО, серед якого стелиться асфальтована доріжка до медзакладу.

У пані Світлани свій режим життя. Ранок вона незмінно розпочинає з гімнастики, мріє записатися до басейну, бо дуже любить плавати, захоплюється ходінням.

Мріє Світлана Анатоліївна повернутися до педагогічної роботи, попрацювати в дитячому садочку. Але відверто зізнається, що їй важкувато освоювати українську мову, оскільки все життя розмовляла російською. Але запевняє, що українську опанує неодмінно.

- Зараз час, коли Господь допускає великі страждання заради того, щоб люди покаялися. Тому не слід йти за велінням Сатани. Ненависть, жадоба помсти – це від лукавого. Вони нічого не змінять, і тому люди, як це не боляче і важко, повинні боротися з цими відчуттями. Я молюсь за всіх, молюсь, як вмію. Вірю в те, що Бог почує нас, підтримає, осяє мудрістю і покаянням наших ворогів, - на цій оптимістичній ноті ми закінчили розмову з пані Світланою Станкевич.

Антоніна Булавіна, м. Володимир