На Донеччині, поблизу селища Нью-Йорк, смертю хоробрих поліг 31-річний військовослужбовець із села Качин Камінь-Каширської громади Любчук Андрій Володимирович.

Двічі смерть хапала його в свої пазурі, але не втримала. Він вмів підійматися духом за будь-яких обставин й був здатен щоразу зліпити себе навіть із попелу. Звичайний сільський хлопчина, маляр-штукатур за фахом, зміг вмить опанувати навики професійного солдата-санітара та стати взірцем для наслідування побратимам. Він був універсальним бійцем та просто світлою людиною… Про що не раз наголошували його командири, - пише газета Полісся.

Андрій Любчук став на захист Батьківщини 16 липня 2022-го у складі 46-го окремого стрілецького батальйону 24-ої ОМБр імені короля Данила. Жодного бойового досвіду до цього (проходив лише «строчку» в армії) та навиків порятунку людей не мав. Усе опанував за короткий термін одразу після мобілізації й безпосередньо на полі битви.

Більше як рік він з побратимами перебував у найгарячіших фронтових точках країни. Одна з таких – Бахмутське. Не раз обманював рідних, що відпочиває після завдання на хаті. Хоча на той момент це село було вже вщент стерте ворогом із лиця землі. Не було вже там ніяких будинків. Лише земляні нори. 

Торік у листопаді там же під час виконання завдання отримав перше серйозне бойове поранення. А цієї весни, у квітні, солдат вдруге став «трьохсотим» безпосередньо у Бахмуті. Попри все він вкотре повернувся у пекельне жерло подій й у строю наших захисників продовжив службу на Донеччині. Адже головна, хоча не єдина, його місія – рятувати життя. Був солдатом-санітаром. Його основні завдання – розшук, збір, винос та вивіз потерпілих з поля бою (осередків масових уражень), надання їм першої медичної допомоги та супровід евакуйованих. Щоразу зберігаючи чиєсь життя, ризикував втратити власне.

«Це один із тих воїнів, чий високий рівень мотивації та професійного самовдосконалення створює атмосферу довіри і взаємодопомоги у військовому колективі. Він користується заслуженим авторитетом серед бойових побратимів та докладає зусиль для якісного виконання поставлених завдань щодо захисту недоторканності кордонів Батьківщини. Досконало опанував свою військову спеціальність, став взірцем у виконанні військового обов’язку, він не боїться дивитися в очі ворога, завжди готовий до виконання наказів та доручень командира підрозділу. Своїм героїзмом, патріотизмом він гідно примножує ратну славу поколінь захисників рідної землі та підтримує престиж Збройних сил України. За час служби Андрій зарекомендував себе дисциплінованим та працьовитим військовослужбовцем, який свято і непорушно дотримується Конституції України, зберігає вірність військовій присязі та віддано служить українському народові», — так про Андрія Любчука відгукувався в листі-подяці рідним командир 24-ої окремої механізованої бригади, полковник ЗСУ Іван Голішевський.

Андрій Любчук із племінниками в райцентрі під час серпневої відпустки

Ми ж познайомилися з Андрієм влітку цього року в телефонному режимі, коли готували статтю про згадану вище відзнаку. І якось одразу здружились: відчувалась його добряча порядна натура, комунікабельність. У першій розмові, натякаючи на контрнаступ, оптимістично заявив, що «скоро всі хлопці будуть вдома». Але не справдились сподівання. Змістити ворога далеко за межі українського Нью-Йорка, де перебував його підрозділ, не вдалося.

«Чого ви таку страшну мою фотку виставили в газеті? Дівчата як побачать, який я замурзаний в болоті, не схочуть за мене заміж йти», — жартував якось в одній з телефонних розмов Андрій зі знімка, якого сам же нам і надіслав. Хоча насправді на світлині стояв мужній, симпатичний широкоплечий хлопака. Правда, змучені від недосипання очі, сірі відбитки землі на колінах та подірявлений воєнними реаліями бронежилет видавали – щойно вернувся із бойового завдання.

Він рідко виходив на зв’язок, лише в особливих випадках. З чужою, але довіреною людиною було, мабуть, простіше поділитися тими переживаннями, котрі б ніколи не озвучив татові чи сестрам. Мама кілька років тому відійшла у вічність. Востаннє вдалося поспілкуватися з ним за кілька годин до його загибелі, 30 жовтня. Дзвінок о 5 годині ранку уже віщував щось недобре. Та розмову завершили на дуже позитивній ноті, навіть побратими доєднались до жвавого веселого обговорення, яке ж то пишне поліське весілля йому влаштуємо.

 Щоб уся Сошичненська громада гуляла! І ще хлопці зі Стрия автобусами приїдуть! Він потішився, наче й справді уявив таку реальність, і наостанок попросив: «Але ж красіво пофоткай мене!». Пообіцяла – «пофоткала». На жаль, похорон, а не весілля. Вся Сошичненська громада зустрічала Андрія з квітами. Все село прийшло до його хати. Стільки людей, як він хотів бачити на забаві. Дивне, сповнене відчаю, відчуття: вперше бачити наживо знайому людину уже неживою і їсти святковий коровай на її могилі… 



Іванна ГАЙДУЧИК