Морський піхотинець і оператор-розвідник з Нововолинська Андрій Щур відвіз своїх неповнолітніх дітей за кордон, а сам добровольцем пішов на фронт.

На передовій воїн захищає від російських агресорів державу, свою дружину, трьох дітей, півторарічного внука й усіх українців, - пише газета Волинь.

Став пілотом бойових дронів і освоїв «Джавеліни»

– На фронт пішов ще торік у квітні, – розповідає дружина воїна, начальниця відділу праці виконкому Нововолинської міської ради Наталія Завіруха. – А мені й досі дзвенять його переконливі слова: «Хто, як не я? Якщо всі будуть виїжджати, то хто ж захищатиме?!».

Андрій відвіз двох неповнолітніх дітей за кордон і міг там залишитися, але так вчинити – не в його характері. Я ж по-жіночому була шокована: ми обоє вже у другому шлюбі, моя дочка під обстрілами ледь вирвалася з Києва, ось-ось мала народжувати. Розумієте, якою складною була ситуація?

Андрій добровольцем став на захист України. Спочатку – полігони в Рівному, у Яворові, служба в Одесі, а між тими нібито відрядженнями у більш-менш «спокійні місця» – бої з окупантами. Дружина надіялася, що його, як висококваліфікованого знавця комп’ютерної техніки, залучать до системи ППО, роботи з безпілотниками, засобами радіоелектронної боротьби. Згодом так і сталося – Андрій освоїв військову спеціальність пілота БПЛА.

– Але це не в його непосидючій вдачі – бути десь подалі від переднього краю, – продовжує моя співрозмовниця. – Він проситься у діючі на нулі підрозділи. І його прохання задовольняють. З дня на день їхню бригаду будуть перекидати в район бойових дій.

Наш земляк зі своїми побратимами зумів в Англії за півтора місяця освоїти знамениті «Джавеліни» і стверджує, що якби раніше їх мали на озброєнні, то війна пішла б за іншим сценарієм, кращим для України.

Цього літа Наталія відвідала свого чоловіка, тиждень жила з ним майже біля його військової частини. Андрій переодягнув дружину на залізничному вокзалі у військову форму – і таким чином проїхали блокпости.

– Ось там я реально відчула війну зблизька, – згадує пані Наталія. – У Нововолинську – тишина і благодать, слава Богу і таким бійцям, як мій Андрій. Вночі будили якісь «хлопки», ніби хтось килим вибиває чи грім вдалині гуркоче. Вранці простір гув від вертольотів. І так постійно. На вулицях населених пунктів переважно бідненькі хати-мазанки, люди виживають завдяки військовим.


Замість костюма нареченого – військовий однострій

Після п’яти років спільного життя восени цього року Наталія і Андрій вирішили офіційно оформити свій шлюб. Історія їхнього знайомства починалася з ділової сфери. Наталка свого часу працювала у Нововолинській податковій інспекції, Андрій, як директор місцевого магазину «Фокстрот», здавав їй звіти, звертався по консультації. Але тоді не могли й подумати, що життя їх поєднає. Доля розпорядилася так…

Чоловік Наталиної рідної сестри Оксани, Роман, також у рядах ЗСУ захищає Україну від рашистів. А свекор другої сестри, Іванни, – професійний військовий, командир батальйону Ігор Володимирович Богун зі своїм підрозділом одним із перших зустрів колони ворожої навали. Про його подвиги повідомлялося у військових зведеннях із фронту. Він отримав важкі поранення, переніс вісім операцій, та попри все старається повернутися у бойовий стрій.

Наталка тремтячим голосом і зі сльозами згадує Різдво 2022 року, показує фото, де майже вся родина разом біля ялинки: батьки, діти, сестри з чоловіками... Через півтора місяця розпочнеться повномасштабне російське вторгнення й чоловіки стануть на захист рідної землі. Але тоді вони про це ще навіть не здогадувалися.

Телефоном виходимо на зв’язок із Андрієм, який має маленьку паузу. У трубці – бадьорий, упевнений голос.

– Зима прийшла, похолодало, – каже, – але настрій у всіх бойовий. Служать зі мною земляки, хлопці з Одещини, з південних і центральних регіонів України – всі налаштовані на Перемогу. Харчуванням забезпечені, волонтери – часті гості у нас, відчуваємо підтримку людей…

– А як психологічно почуваються три сестри, коли їхні найрідніші люди на війні? – запитую пані Наталію.

– Важко. Тривожно. У нас інше сприйняття світу, інакший хід думок, ніж у тих, в кого рідні не на фронті. Виснажує цілодобове чекання телефонного дзвінка. Молимося за наших хлопців, їхніх побратимів. Віра трохи рятує...

Алла ЛІСОВА, Ігор ЛІСОВИЙ