Так висловився військовий Олександр Пасевич із села Воля Любешівська Камінь-Каширської громади, який боронить Україну з 2014 року.

Про це пише газета Волинь.

Незабаром чоловік, підлікувавшись, пройшовши реабілітацію, знову повернеться до своїх побратимів. Так було й торік: з його тіла хірурги витягли сотню осколків – міг би вже й комісуватися, якби хотів. А він, одужавши, поїхав на передову. Інакше не за його принципами, «бо хто, як не ми», «бо діти маленькі, а ворог близько...»

Український співак, відомий телеведучий Коля Сєрга, який у повномасштабну війну пішов служити в Збройні сили України, став співзасновником Культурного десанту. У «Рандеву з Яніною Соколовою» він розповів про стан військових, які перебувають на передовій і з якими має можливість зустрічатися.

«Він дуже різний, але переважно це втома. Фізична втома вже колосальна. Моральна втома. Для того, щоб рухатися далі, ти маєш знайти сили, аби закріпити свій сенс, заради чого ти це робиш. І не тільки обставини, в яких ти перебуваєш, можуть завадити тобі це робити, а й те, що в телеграм-каналах читаєш про корупційні скандали в тилу, про розкол суспільства. Усе це забирає навіть більше моральної енергії, ніж складні обов’язки, що виконуються на передовій», – сказав Сєрга в інтерв’ю телеведучій. Найбільше військових, як акцентував він, вражає корупція. «Тому що вони ставлять усе на кін, найцінніше, що в них є, – життя. А в тилу керуються розрахунками й чинять непорядно. Це дуже вбиває. Різна шкала цінностей. Вдячність не дуже відчувається».

Про цю «різну шкалу цінностей» я поспілкувалася безпосередньо з бійцем Олександром Пасевичем. Власне, зателефонувавши, запитала його дещо про інше: як і де пройшли місяці лікування, реабілітації після важкого поранення, якого зазнав у липні? Й те, що почула у відповідь, визначило, про що буде наша подальша розмова.

Виявляється, Олександр міг одержати путівку й поїхати на реабілітацію в Буковель чи якесь інше гарне курортне місце, зокрема в Карпатах, де вже сама дивовижна природа додає сил. Але він відмовився від усіх привабливих пропозицій. Бо, як сказав, нема ніде так добре, як вдома, і найбільша підтримка – це твоя сім’я: дружина, діти.

А ось загалом життя, яке побачив у рідному краї, вразило тим, що, «на жаль, у тилу дехто забуває, що в Україні йде війна – про їх поведінку не можу сказати без матюка». Тому-то чоловік «попросив дружину Наталію, щоб вона зрозуміла це» й, аби зберегти душевний спокій задля швидшого одужання, був в основному на природі.

Є в Олександра побратими, які відпочивають вдома після поранення чи взагалі вже не служать. Отож, вони, зібравшись своєю компанією, вирушали на риболовлю на озеро Люб’язь в однойменному селі чи у Сваловичі, де Стохід впадає у Прип’ять. Навіть тоді, коли поранена нога була ще загіпсована, Олександр сидів із вудочкою на березі водойми (клювало чи ні – то вже не так важливо) – у тиші неповторної Поліської Амазонії…

А ще тепер я знаю, що може довести до сліз такого мужнього, загартованого війною чоловіка, якого, здавалося б, уже нічим не можна «пробити». Якось на своїй фейсбук-сторінці Олександр повідомив, що перед тим, як вирушити на фронт, хоче зібрати кошти на автомобіль для побратимів зі свого підрозділу розвідки. Адже зв’язків із ними не втрачав ні на день, тож йому відомо, що за останні місяці багато техніки втрачено в боях.

У день нашої розмови він розповів, що добрі люди допомогли у здійсненні його задуму. Машина вже куплена – своїм ходом за її кермом і поїде на передову. На його прохання відгукнулися односельчани, церква. На добру справу гроші збирали місцеві школярі й навіть учні однієї зі шкіл Ковеля. Звичайно ж, виручили друзі, яких у Джона (таке прізвисько в Олександра Пасевича з юності – воно перекочувало і в його багаторічне військове життя).

Хоч починалося все з випадку, від якого надовго залишиться гіркий осад. Вирішив Олександр найперше зустрітися на базарі селища Любешів із підприємцями й попросити в них допомоги. «А вони, ті, хто, добре знаю, багатенький, дають по... 100 гривень. Сльози самі покотилися. Розвернувся й пішов геть».

Власне, то душа Олександра плакала від того, що сподівався на жест вдячності військовим за спокійне, сите життя в тилу, а одержав – відчепного.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України