Жителька Цира Камінь-Каширського району з перших днів служби хотіла на Схід, аби бути корисною для України. Звістка про початок повномасштабного вторгнення росії застала Ярославу Видерко за кордоном. Але вона відразу кинула заробітки та приїхала додому.

Про це пише видання "Нове життя".

«Я вирішила повернутися – хотіла бути корисною своїй країні. Тим більше, що свого часу здобула освіту фельдшерки, а згодом ще й заочно почала навчатися на фармацевтичній справі. Тому розуміла, що можу стати військовою медичною медсестрою», – каже Ярослава.

Родина вибір підтримала

І все ж на прийняття такого важливого і відповідального рішення у нашої землячки пішло трохи часу. Бо ж коли про цю її ідею дізналися рідні, почали відмовляти. Особливо – мама, котра неабияк переживала.

«Мене всі просили, аби я добре подумала перед тим, як приймати остаточне рішення. Адже і рідні, і я сама розуміла, що рано чи пізно потраплю у саме горнило війни. Але для мене найважливіше, що вся родина все-таки прийняла мій вибір. Їхню підтримку я відчуваю постійно, вона мені дуже допомагає. Тому при кожній нагоді намагаюся обов’язково щодня вийти на зв’язок із найріднішими, аби вони менше хвилювалися», – розповідає захисниця.

10 жовтня 2022 року вона таки мобілізувалася. Стала військовою медичною сестрою у 51 батальйоні 100 бригади територіальної оборони. Взимку служила тут, на Любешівщині. А вже наприкінці березня разом із побратимами вирушила на Схід.

«Зізнаюся чесно, мене туди тягнуло відразу. Я не хотіла бути в тилу. Бо розуміла, що саме на фронті можу стати корисною, допомагати нашим бійцям», – каже військова медсестра.

Таким чином у самому пеклі війни Ярослава перебуває вже понад пів року. За цей час із медичної частини її перевели у групу персоналу, тобто зараз вона займається кадровими питаннями. Але все ж, зізнається, сумує за військовою медициною і мріє, що таки повернеться в цю сферу діяльності. Бо ж таким чином може рятувати життя своїх побратимів. Хоча водночас це і дуже складно морально. 

«До цього часу не звикла до болю, коли дізнаюся, що хтось із наших є «трьохсотий» чи, не дай Боже, «двохсотий». Це для мене найважче. Тим більше зараз отримую таку інформацію однією з перших. Тоді вже місця собі не знаходжу, поки не маю всіх даних, чи не тяжке поранення, в якому стані хлопці. Адже за час служби вони всі стали для мене рідними», – зізнається військовослужбовиця.

Служать і жінки

Разом із Ярославою несуть почесне звання захисниці України й декілька інших наших землячок. Тому, зауважує дівчина, несправедливо казати, що військо – не жіноча справа. Так, переважають представники чоловічої статі. Але поряд із ними служать і жінки.

«Скажу відверто: спочатку переживала, як буду в чоловічому колективі. Мені ж усього 22. Але реальність показала, що мої побратими цінують і поважають нас, жінок. А з нашого боку, ми теж для них є підтримкою, хорошими співбесідницями, що важливо на війні», – розповідає Ярослава.


Тим більше, каже вона, тепер і забезпечення в армії уже більш-менш пристосоване до жінок. То раніше військовослужбовицям доводилося одягати чоловічу форму малих розмірів. А тепер їм видали жіночу. Та й придбати таку теж нині вже не проблема. І тут головне, за словами захисниці, – якість та зручність, від яких залежить безпека.

Загалом же, за словами Ярослави Видерко, попри постійне перебування у небезпеці, зовсім недалеко від фронту, вона ні на мить не засумнівалася у своєму життєвому виборі. І навіть тут, серед жорстоких воєнних буднів, намагається помічати маленькі дрібниці, з яких складається наше життя, віднаходити у них прекрасне. Це просто допомагає морально та додає оптимізму, що невдовзі світло переможе.

Наталія МУХА