Ніну Шитлюк знають усі. І не лише у Великій Глуші, де вона проживає. А й поза межами цього села. Адже ще влітку вона започаткувала волонтерську справу зі створення маскувального одягу для військовослужбовців. Спочатку, перейнявши науку із виготовлення «кікімор» по вайберу від волонтерки, навчилася їх робити сама, а потім провела не один майстер-клас для охочих і організувала в селі команди людей, котрі збираються разом та спільно допомагають ЗСУ.

Про це пише «Нове життя».

А розпочиналося все зі збирання матеріалу, який Ніна Іванівна передавала у Гірку Полонку, де волонтери створювали маскувальні костюми захисникам. Для їхнього виготовлення потрібно дуже багато мішковини. Тож наша землячка збирала старі мішки по всьому селу (а часом привозили люди і з сусідніх населених пунктів), вимочувала, прала, випарювала, аби не було пилюки, пакувала і відправляла у той волонтерський центр.

«Я дізналася про нього через свою старшу доньку, котра постійно там допомагала. Інша донька волонтерить у дещо іншому форматі (до слова, «Нове життя» писало про цю журналістку, волонтерку Елю Коротинську) – їздить на передову, проводить збір коштів та робить багато великих справ. Тому і я ніяк не можу просто сидіти вдома, нічого корисного не роблячи для наших захисників. Спочатку організовувала збір лікарських рослин, а вторговані кошти перераховували на користь ЗСУ», – розповідає Ніна Шитлюк.

Наступною сходинкою волонтерської діяльності стало розплутування і нарізання ниток довжиною 25 сантиметрів, які знову ж таки передавали у Гірку Полонку. Якось Ніна Іванівна вирішила спробувати самотужки робити маскувальний одяг захисникам. Тож із такою пропозицією зателефонувала до Валентини Шевчук (волонтерки із Гіркої Полонки).

«Вона радо погодилася, адже замовлень від наших хлопців було багато, а в них просто не вистачало рук вчасно все робити. Тож пані Валентина провела мені інструктаж телефоном, нюанси із виготовлення «кікімор» показала по відеодзвінку у вайбері. Відтоді ми стали виготовляти одяг. Щоправда, самі сітки, які попередньо викроюють, нам передають», – пригадує про початок виробничого процесу Ніна Шитлюк.

У такій справі жінка згуртувала багатьох односельчанок. Був період, коли над створенням «кікімор» щоденно трудилося, як називає пані Ніна, дві бригади. Люди сходилися, відкладаючи домашні справи, і безкорисливо працювали.

«Якщо робити день, то 7-8 осіб можуть за такий період виготовити одну «кікімору». На її створення іде багато часу, адже не все так просто, як здається на перший погляд. У розгорнутому вигляді «кікімора» має розмір, як цілий тенісний стіл. Зазвичай її вага становить 1,2-1,4 кілограма», – розповідає наша землячка, котра навіть без чиєїсь допомоги власноруч зробила дві «кікімори».

Цій справі жінка присвячує дуже багато часу. Буває, що засиджується за роботою до ночі, а буває, що встає до сходу сонця – аби знову і знову брати до рук тканину й робити маскувальний одяг. Не зупиняється «виробництво» й коли немає світла: одягнула ліхтарик на лоб – і далі працювати. Каже, що люди реагують на це по-різному: одні радо допомагають, підтримують, а інші навпаки, жартують чи навіть засуджують.

«Але всім ніколи доброю не будеш (посміхається, – авт.). І я цим ніколи не переймалася. Тож навіть думки не було покинути таке заняття, адже у цьому мають потребу наші військовослужбовці», – упевнено зазначає Ніна Шитлюк.

Вона вже не один майстер-клас провела у місцевій школі, Будинку культури, де також збиралися всі гуртом і робили спільну справу на благо ЗСУ. Окрім виготовлення «кікімор», виготовляють у Великій Глуші нашоломники. Роблять їх також на замовлення захисників. За вечір, як розповідає майстриня, одна людина може створити 2-3 штуки.

«В’яжемо по кругу, розміром 30 на 40 сантиметрів. Треба робити так, щоб нитки всі донизу звисали. Кольори нашоломників, «кікімор» бувають різні. Раніше робили білі, молочні, тепер же є потреба таких, як земля, – брудного чорно-сірого відтінку. У роботі не вистачає ниток темно-зеленого кольору, щоб відтінок був дещо болотистий», – каже майстриня.

Аби швидше ішов процес із виготовлення маскувального одягу, чоловік Ніни Іванівни зробив спеціальний станок для намотування ниток.

«Цей примітивний виріб дійсно пришвидшує роботу. Узагалі мій чоловік має золоті руки. Тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити (сміється, – авт.). Раніше він і трактор сам зробив, власноруч виготовляв деталі до нього. Він уміє все: і варити, і точити, і по дереву майстер, і мотори до авто виготовляв людям. Тепер же він неабияк підтримує мене у волонтерській роботі. Допомагає і сам. Одного разу він пішов у гараж і придумав механізм, аби полегшити один з етапів процесу. Перший станок використовуємо самі в роботі, а ще один згодом зробив для дівчат у Гірку Полонку», – розповідає Ніна Шитлюк.

Окрім маскувального одягу, в’яжуть селянки й теплі шкарпетки. До роботи долучаються не лише рукодільниці із Великої Глуші, а й із сусідніх Бірок, Малої Глуші, Погулянки. Також виготовляють і килими на сидіння на військову техніку.

«Такі килимки раніше, у мирний час, наші рукодільниці робили для дому. Таке собі хобі у нас було: наріжемо непотрібного одягу – і робимо «круги». Але тепер реалії інші, тож навіть ті, які були застелені в хаті на підлозі, попрали і передали для воїнів. Бо застелиш той «кружок» у БТР – і вже тепліше стане», – зазначає Ніна Іванівна.

Ця жінка робить велику справу, хоча сама не вбачає у цьому чогось особливого. Бо, як каже, робить те, що повинна. Й у цьому завдячує усім, хто долучається до такої волонтерської діяльності.

«Я захоплююся своїми трудівницями. Бувало, як збиралися в клубі, то дороблювали при ліхтариках. Але ні холод, ні темнота не стали нам на заваді. Щодня до мене телефонують і питають, що сьогодні нам робити. Збираються по домівках і, як ті бджілки, працюють не одну годину. І так має бути, адже головне – це допомагати, підтримувати, не бути байдужими. Нині, у час страшної російсько-української війни, ми всі маємо боротися й упевнено іти до Перемоги», – переконана Ніна Шитлюк.