На старості всі найбільше бояться болячок та самотності. Бо поки є для кого жити, людина має особливий запал, який тримає на землі.

92-річний Дмитро Блащук з Тростянця Ківерцівської громади Луцького району не зважає на літа, бо має особливу турботу: доглядає 83-річну дружину, яка давно на інвалідному візку, - пише Вісник+К.

Перша жінка померла при пологах

У хаті – чистота й порядок. На дивані яскраві вишиті подушки, а поруч лежать газети: наш «Вісник» та «Від села до села».

– Ми дуже любимо читати, дякуємо вам за хороші статті. Ніколи б не подумали, що в гості журналісти прийдуть, – зустрічають господарі.

А коли починають розповідати про своє життя, то ці спогади з присмаком гіркоти. Дмитро Йосипович все життя пропрацював водієм – возив головного лікаря тростянецької амбулаторії. Мав сім’ю, двоє діток. Усі з нетерпінням чекали народження третього синочка, але замість радості прийшла біда.

– Жінку завіз родити в Ківерці, – продовжує чоловік. – Робили кесарське, тоді була субота. Її як завезли в палату, так і ніхто не навідувався, почалася кровотеча… Так вона й померла, фактично стекла кров’ю. Мала 33 роки. Чи сварився з дохторами? А що вже зробиш? Її не піднімеш… Така, видно, судьба…

Глядіти новонародженого Олежика допомагала теща. Поселилися в новій просторій хаті, яку Дмитро збудував своїми руками. Тракторця сам зробив. Був господар на всю округу, але смерть дружини трохи підкосила чоловіка. Боліла душа, іноді опускалися руки, нічого не хотілося. Та коли дивився на трійко діток, бралися сили.

Жив і працював лишень заради них. І аж через десять років наважився створити другу сім’ю. Зійшовся з Лідою, яка була молодшою, сама виховувала троє дітей. Коли сини пішли на свій хліб, то переїхала до Дмитра. Ліда була хорошою господинею. Помагала йому глядіти сина-інваліда. Все життя любила вишивати. Картини, рушники, подушки досі прикрашають їхню оселю. Поміж яскравих ниток ховала свою непросту долю. Її троє синів померли молодими, маючи трохи більше сорока років. Приблизно у такому ж віці відійшли у вічність й двоє хлопців Дмитра.

– То що у вас нікого з дітей нема? – запитуємо.
– Є внуки, – каже дідусь Дмитро. – А ще моя найстарша донька Зоя, яка в Алушті живе. Раніше щороку до неї відпочивати їздили, а як забрали Крим, то лишень по інтернету говоримо. Як поїду до внучки Тані в Луцьк, то можу з дочкою побалакати. Таня часто в нас буває, помагає, скутера мені привезла, я ним до магазину їжджу. А так ми всі дні з Лідою самі тримаємося одне за одного.

Перенесла чотири операції, а ноги все одно відмовили

– Ой, дай Боже ще здоров’я моєму Міті. Він мої ноги, – приєднується до розмови Лідія Семенівна. – Я в 50 літ ще з паличкою ходила. А потім остеопороз ще більше прогресувати став. Чотири операції перенесла, якусь жидкость в сустави закачували, але все одно хвороба всадила на інвалідний візок. Літом хоч надвір виїду, а як зима – то все в хаті. Що можу, те роблю. Мітя підвезе до плитки, каструлю подасть, всі продукти покладе переді мною, то ще їсти зварю. Хочеться і йому чимось помогти. Ще донедавна я хоч на візкові, але попилосошу у кімнатах, а тепер рука не слухається, то Мітя все прибирає.

Дмитро Йосипович ще дрова ріже, щоб котел напалити. Як в молодості був, так і на старості лишився хорошим господарем. Курей нагодує – і йде до хати. Пенсіонери сидять на диванчику, разом телевізор дивляться. Ніби й не помічають своїх болячок та поважних літ. Живуть у злагоді, що й багатьом молодим можуть стати прикладом, як треба любити, поважати та глядіти одне одного!