Тетяна Оніщук - мати загиблого Героя Владислава. Жінка волонтерить у пам’ять сина.

Про неї розповідає газета «Нове життя».

«Допомагаю хлопцям, так мені трошки легше. Бо всі вони для мене – як Владикові побратими», – так пояснює свою діяльність Тетяна Оніщук, жителька села Судче.

Її волонтерство розпочалося ще кілька років тому, коли вже тривала неоголошена російсько-українська війна. Адже найстарший син Владислав три роки служив за контрактом, був учасником АТО/ООС. Ще тоді жінка передавала посилки з ліками, продуктами, одягом та іншими необхідними солдатам речами.

«Як він радів, коли після демобілізації придбав автомобіль! 21 березня 2021 року у Влада завершився контракт. У липні поїхав до Польщі і там отримав Карту побуту, тож мав змогу бувати вдома і вертатися туди на роботу, перетинаючи кордон, скільки потрібно. Зустрічався з дівчиною, купив їй обручку, хотів освідчитися. Але… Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, син одразу ж заявив, що повернеться в Україну і піде воювати, бо так вчинили всі його бойові товариші», – розповідає Тетяна Андріївна.

Тож торік 1 березня Владислав Оніщук повернувся з-за кордону, а наступного дня вже пішов до військкомату. Його відправили до Володимира, а звідти – на фронт. Призначили водієм БМП. Мамі син якось зізнався, що зазвичай або очолював колону, або завершував. Її серце краялося за свого соколика.

«Через волонтерів мали передати Владу плитоноску, бо в бронежилеті важко було у танку. Проте не встигли. Може, якби був захищений, то вижив би під час обстрілу», – зітхає мама загиблого воїна.Той трагічний день, 31 березня 2022 року, вона ніколи не забуде.
«Ще вранці син зателефонував, ми поспілкувалися. Я повідомила, що йду до церкви. Але Владислав так і не подзвонив більше, то востаннє чула його голос. Йому ж було лише 23…» – тамуючи сльози, пригадує жінка.

Також оповідає, що зі зрозумілих причин син не повідомляв, де саме перебував, а лише натяками. Так як родичі є в Очакові, хтось на той час був у Києві, сестри живуть в Южноукраїнську, то говорив, що був неподалік такої-то тітки чи дядька. Ось так і орієнтувалася мама, молодші сестра і двоє братів та вітчим, де саме воював їхній соколик.

Коли Владислава не стало, Тетяна Оніщук почала знову волонтерити. Тепер – у пам’ять про сина. Його «іномарку», якою він так і не встиг натішитися, Тетяна Андріївна передала на потреби Збройних сил України. Крім того, щомісяця кошти пересилає на рахунок волонтерської громадської організації «Бугогардова Січ українського козацтва», до якої належить вона та одна з її старших сестер Галина, котра проживає в Миколаївській області. До слова, саме в тій стороні, на Миколаївщині, під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини й загинув Владислав Оніщук.

У соціальній мережі є сторінка згаданої ГО, де повідомляється, чого потребують солдати, а також звіт, що пошили, придбали, які тушонки зготували і кому, скільки чого передали тощо.

«Зараз організовують усе, що необхідно для тепла захисникам, зокрема газові балони, термобілизну. Восени «Бугогардова Січ» повідомила: бійцям потрібно 30 пар чобіт. Я власним коштом їх придбала і переслала. Цьогоріч у січні теж близько двадцяти пар купила і передала. Ця волонтерська організація діє з перших днів війни. Недавно її активісти тушонки виготовляли для захисників, то на наліпці – Усик і напис: «Бий кацапів!», – розповідає Тетяна Андріївна.

За постійну допомогу для ЗСУ нашій землячці неодноразово оголошувалася подяка від керівництва ГО «Бугогардова Січ українського козацтва». Та й днями їй передали черговий лист вдячності через Нову пошту.

Свою лепту вносить Тетяна Оніщук і в благоустрій та ремонт храму с. Судче. Настоятель святині о. Димитрій Лапко благословив їхню сім’ю поставити в селі на перехресті доріг неподалік їхнього дому хрест. Його замовили в одному з чоловічих монастирів. Дуже хоче жінка зробити це у пам’ять загиблого сина і щоб був оберіг для кожного, хто тут живе, зізналася Тетяна Андріївна.

«Бог дав мені чотирьох діток. Пишаюся всіма ними. Зі старшим Владиком ми могли поговорити на різні теми. Донька Мирослава нам подарувала внучку Ангелінку. Середульший Максим, як і мріяв із 5-го класу, вступив до семінарії, в нього свій, духовний, фронт. А найменшенький Андрійко так схожий на Влада в його віці… Коли аж нестерпно на душі, йду чи їду велосипедом до могилки Владика, вже пам’ятник йому поставили, встановили поряд на флагштоці новий Державний прапор. Поговорю з ним, і біль наче трохи вщухає», – зітхає матуся сучасного Героя.