12 травня у селі Фаринки, що на Камінь-Каширщині, востаннє проводжали земною дорогою до місця вічного спочинку Багнюка Сергія Калениковича, який поліг смертю хоробрих 9 травня на Харківщині.

У селі про Сергія говорять тільки хороше. І не тому, що так годиться. Тут він направду із кожним мав теплі стосунки. Його характеризують як мудрого й розважливого, умілого будівельника, чуйного тата для донечки та дуже доброго сина для своїх батьків. Хоча, пішовши в доросле життя, мешкав то у Верхах, то у Ковелі – завжди навідувався в дім, де минули його юнацькі літа, піклувався про тих, хто дав йому життя. Був передостаннім із шести дітей в сім’ї та мав якийсь особливий зв’язок із мамою, - пише газета Полісся.

Із перших днів повномасштабної війни він вступив до роти охорони Камінь-Каширського РТЦК та СП. Під кінець квітня потрапив у 14-ту окрему механізовану бригаду й згодом вирушив на фронт.

«Познайомились і здружились із Сергієм у частині, коли формували наш окремий кулеметний взвод із представників рот охорони області. Він був із Камінь-Каширщини, я – зі Старовижівщини. Через місяць буде рік, як ми всі на передовій: наш підрозділ практично постійно на нульовій лінії, без відводів і відпочинків. Ми пройшлиСоледар, контрнаступ на Харківщині, Бахмут, тепер знову в Харківській області, – розповідає побратим і товариш загиблого воїна Віталій Бащук. – Бракує слів описати, наскільки він був ключовим у нашому чоловічому колективі, душею компанії. Це дійсно чуйна толерантна людина, яка своєю дотепністю могла просто воскресити наш дух у найтяжчі хвилини. За це його особливо любили. Він вмів підібрати момент і розрядити напружену обстановку вдалим жартом чи піснею. От справді мав талант до співу! У нього був чудовий мелодійний голос. Іноді, відпочиваючи, заводив якусь народну чи естрадну…. І навіть позивний у нього був веселий, як і його внутрішня бадьора енергетика, — «Буханка». Адже він був військовим водієм, їздив УАЗом 3303, котрий у народі називають «буханкою». Та й сам Сергій був кремезної невисокої статури, тож дуже гармонійно виглядав поряд з цією автікою. Він сприймав це водночас із гумором та гордістю».

Сергій Багнюк, роздобувши перші тюльпани, вітає із днем народження свого побратима Олександра. Великдень 2023 року

Віталій запевняє, що Сергій був досить добродушним, ніколи не ослухався жодного наказу. І командир, і побратими його дуже поважали. І це не порожні слова для гарного висловлювання. Так дійсно й було. Навіть будучи військовим водієм завжди йшов в окопи або на спостережний пункт, турбувався не лише про себе. Так одного дня на позиціях його життя й обірвалося…

«Все ще зустрічаю, дякувати Богу, черговий весняний ранок. Пригріло нарешті сонечко. А я не можу стримати сліз. Чоловічих сліз! Важко згадувати все це і розуміти, що людини вже немає. Істинно хорошої людини! Зараз я обслуговую авто Сергія. Щоразу, підходячи до «буханки», досі бачу у ній веселого товариша… Як бракує його голосу тепер… Він би знайшов ту потрібну фразу, аби «зарядити» нас знову. Та його життя забрали кляті рашисти! Відчуття несправедливості й злості аж спопеляє нас із середини. Не пробачимо, помстимося! А наш друг та воїн, що відважно захищав грудьми усіх українців (навіть тих, хто безсовісно робить вигляд, що війни не існує або вона його не стосується), нехай спить вже спокійно. Ми продовжимо його бій. Слава справжньому Герою! Запам’ятаймо його усміхненим. Хай співає нам тепер соловейком», – каже Віталій Бащук і надсилає останні світлини із Сергієм Багнюком.

На них він досі викурює сигарету та розмірковує за чашкою кави про воєнні будні, розповідає своїм мужикам черговий анекдот і дарує радість оточуючим за будь-яких обставин. На них йому назавжди 43…


Не можуть змиритися із втратою розрадливого мотивованого бійця побратими. Не віриться у трагедію й односельчанам. Не заспокоюється вщент роздроблене болем серце мами, яка напередодні Дня матері віддає землі свого улюбленого сина… Віддає й не хоче миритися з думкою, що він вже більше не заговорить з нею… Падає долі, намагаючись обняти домовину своєї дитини й не пустити у світ мертвих… І жодні слова співчуття та вдячності не зможуть його повернути, не зарадять її горю… У її зраненій душі війна вже не вщухне ніколи…