Операційна медсестра клініки щелепно-лицьової хірургії старший сержант Олена Бійовська родом з міста Володимир Волинської області. Медичну спеціальність здобула в медучилищі Бреста. Отримала розподілення в Гомель, але до місця призначення не поїхала, а повернулась додому на Волинь.

Згодом призвалась до медсанбату однієї з частин Сухопутних військ. З 2000 року в Києві, працювала в цивільних лікувальних установах, а з 2008-го — у військовому госпіталі, з початком російсько-української війни 5 разів виїжджала на ротацію в район бойових дій. У вересні 2021 року перевелась до гарнізонного госпіталю Маріуполя операційною сестрою травматологічного відділення, - пише АрміяInform.

Захотілося бути ближче до моря

Олені важко поринати у спогади перших днів широкомасштабного рашистського вторгнення, і ще важче говорити про перебування в російському полоні. І хоча з дня звільнення, 17 жовтня минулого року, пройшло чимало часу, всі жахи бомбардувань і тортури полону, наче незагоєна рана, даються взнаки. Тривалий час ми говоримо на різноманітні теми, знаходимо спільних знайомих у медичній галузі, аби якось підійти до предмета розмови.

Під час спілкування навіть з’ясувалось, що ми одночасно зі співрозмовницею в 1982-1983 роках перебували в Монголії — її батько служив у військовій частині ППО, а автор цих рядків — старшим лейтенантом у танковій дивізії. Олена ж тоді ходила в другий клас.

— Пам’ятаю деякі епізоди проживання в гарнізоні, місцеву школу, холодні зими, як їздили в гості до друзів батька під Улан-Батор, — пригадує Олена й на мить замовкає.

Поступово розмова торкається переїзду Бійовської до Маріупольського госпіталю.


— Захотілося бути ближче до моря, — усміхається Олена. — З вікна будинку, де я винаймала житло, було видно море. Навіть такий краєвид знімав втому після напруженого дня в госпіталі. Я вже не кажу про прогулянки Центральною набережною.


На набережну Маріуполя чекала грандіозна реконструкція. Оновлену вулицю планували відкрити у 2024-2025 роках. У 2021 році було навіть оголошено переможця Міжнародного конкурсу ідей для архітекторів. Згідно з проєктом на набережній мали звести ферми мідій, конференц-залу з маяком, річковий порт та фуд-корт із морепродуктами, де містяни й гості мали б можливість відчути Маріуполь на смак. Всі плани зруйнувало широкомасштабне рашистське вторгнення.

«Було таке враження, що ворог намагався нас втопити в крові»

— 21 лютого нас терміново викликали в госпіталь, — розповідає Олена. — Відтоді ми вже не мали права залишати межі лікувальної установи й розуміли, що готуватися потрібно до найгіршого. Тим паче в новинах про це тільки й говорили. А з раннього ранку 24-го почалися масовані обстріли міста з багатьох видів озброєння, були й авіаційні удари.

Ближче до обіду до госпіталю почали надходити поранені військові з мінно-вибуховими травмами. За словами Бійовської, після надання пацієнтам медичної допомоги через нестачу місця в палатах їх евакуйовували до лікарень міста та в шпиталі Дніпра, Харкова й Запоріжжя, доки була така можливість.


— Поранених було так багато, що ми працювали в цілодобовому режимі, — продовжує розповідь жінка. — Хірургів та медсестер катастрофічно не вистачало, а по допомогу почали звертатися цивільні, доставляли й поранених дітей. Освітлення було від генератора, який часто не витримував навантаження. Бракувало води та хірургічного інструментарію, медичний посуд, хірургічні столи — все було в крові. Було таке враження, що ворог намагався нас у ній втопити.

Навіть коли 12 березня авіабомба впала на подвір’ї госпіталю й у вікнах повилітали шибки, медики не припиняли надавати хірургічну допомогу. Не було навіть часу й можливості спуститися під час бомбардування в підвал. Вся увага приділялась пораненим, кількість яких збільшувалась з кожним часом. А 16 березня зранку на ту частину будівлі госпіталю, де було реанімаційне відділення, окупанти скинули бомбу. 


— Я тоді перебувала в операційній на першому поверсі, — пригадує Бійовська. — Тільки-но закінчилася чергова операція і я готувала інструменти до наступної. Вікна в операційній були закладені мішками з піском, та від вибухової хвилі вони попадали на підлогу, шибки у вікнах повилітали. На другому операційному столі в цей момент колеги оперували поранену в живіт цивільну жінку. Всі ми, хто був в операційній, від вибухової хвилі повалилися на підлогу. Скло від шибок було всюди: на інструментах, в стерильному матеріалі, на халатах медиків, і найгірше — в розтині черевної порожнини пораненої жінки. Врятувати її не вдалося…

«Обстріли, втома, моральне й фізичне виснаження не зупиняли нас надавати допомогу пораненим»

Перебувати в напівзруйнованій будівлі під постійними обстрілами було вкрай небезпечно, а тим паче надавати допомогу пораненим. І начальник госпіталю полковник медичної служби Віктор Івчук ухвалив рішення виїхати на заводи. Залишати місто військові лікарі й медсестри не могли, оскільки вже перебували в оточенні. 18 військових медиків поїхали на «Азовсталь», ще стільки ж — на завод імені Ілліча, куди з колегами й пацієнтами потрапила і наша героїня.


— Ми їхали уже напівзруйнованим, порожнім, без людей містом, — говорить Олена. — Навкруги будинки розвалені від снарядів, усе горить і димить. Приїхали на руїни заводу й одразу розмістилися в тунелі на три входи-виходи. Дуже швидко організували операційну й взялися до надання допомоги пораненим.

Операційним столом слугували ноші, обігрівали приміщення пічкою-буржуйкою, від якої все довкола було в сажі. З госпіталю ми забрали все, що могли: хірургічні матеріали й медикаментозні, антибіотики та інші препарати. Спочатку була можливість надавати повний обсяг медикаментозного лікування пораненим. Також медикаменти нам привозили і з частин, якщо там не використовували. Навіть були перев’язувальні й інші матеріали. До другої години ночі ми зазвичай надавали допомогу новоприбулим пораненим, з двох до чотирьох — перев’язували інших поранених і лише під ранок могли на кілька годин стулити очі.


Обстріли з боку окупантів не припинялися і від вибухів тунель теж здригався. Довелось знову переміститися в глиб заводу в новий бункер. Таких переміщень у пошуках небезпечного місця у нас було п’ять.

За словами Олени, в неймовірно жахливих умовах військові медики допомагали пораненим, незважаючи на обстріли, втому, моральне й фізичне виснаження і на голод, який через нестачу продуктів відчувався дедалі сильніше. 5 та 10 квітня бомби влучили в самісінький вхід до бункера й більшість персоналу дістали акубаротравму. Але попри запаморочення, важкий стан медики двічі робили спроби вирватися з пораненими з оточеного заводу. Марно. 12 квітня всі, хто перебував на заводі Ілліча, потрапили в полон.

«Витримувати кремлівські теленовини психологічно було дуже важко»

— Нас оточило багато військових з наліпками прапорів рф і так званої днр на рукавах, — продовжує розповідь Бійовська. — Вони почали нас обшукувати й відбирати геть усе: телефони, флешки, ноутбуки, документи, засоби гігієни, зубні щітки й навіть чисту білизну з рюкзаками. Поводилися дуже грубо й нахабно, наставляли зброю та погрожували електрошокерами. На КамАЗах нас із пораненими перевезли до селища Сартана, де в ангарі без вікон ми пробули півтори доби. Та навіть в умовах повної антисанітарії ми не припиняли робити перев’язки пораненим.

14 квітня всіх жінок перевезли в сумнозвісну Оленівку. Там полонянок знову обшукали, сфотографували, взяли відбитки пальців і розвели по камерах. Олена Бійовська ще з 39 жінками потрапила до камери, яка була розрахована на 6 ув’язнених. Через п’ять днів 50 українок перевезли до російського таганрогу.

— В тамтешньому СІЗО розпочався новий етап знущань і принижень, — зітхає жінка. — Змушували швидко пересуватися майже навприсядки зі схиленими додолу головами, постійно штовхали в спину чи шию, з розмаху били по внутрішній стороні гомілок. У мене загострився біль у попереку через раніше отриману хворобу хребта, але бодай якусь медичну допомогу неможливо було отримати. Особливо принижувало роздягання в присутності чоловіків. Знову брали відбитки пальців, зрізали пасмо волосся, клаптик нігтя, брали слину зі слизової щоки. Засобів гігієни не видавали, примушували митись під льодяною водою. Про здорову й калорійну їжу годі й говорити, від баланди нудило. Особисто мене неодноразово водили на допити.

Нестерпним було для українських жінок, коли в камеру заносили телевізор із трансляцією пропагандистського телеканалу «росія-24». Так чинився інформаційний тиск, і витримувати кремлівські новини психологічно було дуже важко.

— Перші два дні від почутої й побаченої «інформації» я відверто плакала, — каже жінка. — Але потім опанувала себе і якось підсвідомо відчула, що багато чого з того, що ллється з телевізора, є повною брехнею. Навчилася, як кажуть, відділяти зерно від полови. І коли нам впарювали, що України вже майже немає, а ми нікому не потрібні й усі від нас відмовились, я теж розуміла, що це така собі дешева «обробка». Навіть пропонували отримувати російське громадянство.


Наступним етапом принижень стало переведення бранок до виправної колонії № 7 міста валуйки, що в бєлгородській області. Спочатку жінок із зав’язаними очима доставили автозаками до летовища, а потім близько 4 годин у зігнутому стані літаком до валуйок. І все це під акомпанемент брудних висловлювань рашистських вертухаїв на адресу українок.

«Намагалася будь-що не втрачати гідності»

— Мені боляче згадувати про всі знущання, які чинили нелюди щодо нас, — говорить Бійовська. — Нормальній людині навіть важко щось із того переліку вигадати, в голові просто не вкладається. Вчити російські вірші, гімн і потім голосно його вигукувати, доки ненависний наглядач не задовольниться своєю втіхою, — це, можливо, було найбільш «невинним» із набору принижень і знущань. Під час психологічних і фізичних катувань інколи ловила себе на думці, що так можна й померти будь-якої миті. Непритомнієш, не здатна ходити з постійним болем, не маєш змоги помитися й банально сходити в туалет. Усе це принизливо. Коли мене запитують, що допомогло вижити, я відповідаю: намагалася будь-що не втрачати гідності. І пам’ятати, що є сенс жити. Для мене сенс життя — це любов: до моєї матері, до синів, сестри, до друзів і колег, до країни, і їхня любов до мене.

Коли транзитом через курську область українських полонянок знову привезли до таганрогу, вони були дуже налякані. Адже в пам’яті ще залишились знущання, які довелось тут пережити. Були якісь зрозумілі лише наглядачам тасування жінок по камерах, потім несподівана роздача власного одягу й переліт до окупованого Криму.

«Боєць каже: “Не треба руки за спину, ви на рідній землі”. І в мене сльози градом…»

— По тому факту, що нам у літаку не зав’язали очі, ми десь у глибині душі розуміли, а точніше сподівались, що наближається обмін, — говорить ледь стримуючи сльози Олена. — А коли в Криму нас посадили у вантажівки й з нами не поїхала охорона, ми таки зрозуміли, що їдемо на обмін. Коли приїхали у Василівку Запорізької області, першим побачили нашого військового з українським прапором. Я за звичкою вийшла з машини, заклавши руки за спину. А боєць каже: «Не треба руки за спину, ви на рідній землі». І в мене сльози градом…


Потім було лікування, тривала реабілітація в Трускавці та Буковелі, зустріч із рідними та близькими. За час перебування Олени в полоні молодший син вступив до військового вишу, старший продовжив навчання в консерваторії.

— У день повернення з полону мені зателефонував начальник клініки, привітав з поверненням і каже: «Ну що, намандрувалась? Коли в клініці чекати?», — усміхається жінка. — Я його гумор оцінила й пообіцяла, що після відновлення обов’язково вийду на службу. Слова свого дотримала.


Якось у госпіталі Олена Бійовська навіть зустріла бійця, якому надавала допомогу в одному з бункерів заводу Ілліча. Захисник Маріуполя Олег Бударин теж пройшов полон і лише 16 лютого цього року був звільнений за обміном.

— Звичайно, пам’ятаю медсестру Олену Бійовську, — сказав у телефонній розмові Олег. — Я дістав доволі важке поранення в черевну порожнину — куля залетіла нижче броника. Оперувати тоді було важко, але лікарі справились зі своїм завданням. Олена турботливо доглядала за мною та іншими пораненими. Завдяки їй та всім небайдужим медикам, які були на заводі Ілліча, вижив разом із побратимами. Після полону, в якому я перебував 310 днів, мене обстежили медики й з’ясували, що кулю діставати недоцільно, тому що вона вже вросла в тканину черевної порожнини і, як кажуть, прижилась там. Але приємно було зустрітися з медсестрою, яка брала участь у збереженні мого здоров’я. Будете бачити — передавайте привіт.

З великою приємністю слова подяки та привіт від бійця передав, без перебільшення, героїчній медсестрі, яка рятувала поранених військових у Маріупольському госпіталі, яка не зрадила Присязі й не кинула пацієнтів у важку хвилину. Під розривами снарядів і авіаційних бомб надавала допомогу пораненим і сама дістала бойову травму. Залишилась вірною Україні в полоні під надзвичайним психологічним тиском рашистів.

З подивом дізнався, що мужність, самовідданість та сміливість цієї тендітної жінки не відзначена жодною нагородою.

Олександр Тереверко