Лучанин Олександр Франчук – з тих, кого називають малими волонтерами. У чоловіка – доволі незвична ніша, проте дуже необхідна. Він організовує збір півлітрових банок і передає їх ініціативам, які готують домашні харчі для захисників та захисниць.

Історія цього волонтерства – на «Першому».

Обійстя Олександра Франчука на одній із доволі тихих луцьких вуличок одразу «здає» те, чим наразі він займається. Бо вільний простір двору займає тара зі скляними банками. Вони й у спайках, і в ящиках, і в пакетах. Проте довго тут не затримуються – потреба у тарі є постійно. Адже банки з кашами, тушонками, голубцями чи іншою їжею увесь час везуть на схід нашої країни, щоб у такий спосіб підтримати тих, хто боронить нас від російських окупантів.

«Не міг повірити, що москалі здатні на таке. Багато хто не міг», – зітхає Олександр Франчук. Каже: після 24 лютого 2022-го просто жити так, як раніш, уже не виходило. Розумів, що вік та здоров’я не дозволять взяти до рук зброю. Тож із сусідами почав одразу ж допомагати захисникам України. Спочатку збиралися, робили передачі бійцям, зокрема і тушонки.

Але вже за кілька тижнів Олександр зайняв власну нішу в малому волонтерстві. Бо вже у квітні 2022-го до нього зателефонував його кум Валентин Войчун і попросив допомогти з півлітровими банками. Адже він сам теж одразу взявся допомагати ЗСУ – фермер та його родина із початком повномасштабного вторгнення зосередилися на приготуванні домашніх тушонок, каш, копченостей та ще багатьох страв і смаколиків для захисників і захисниць.

«Тож виникла не ідея збору, виникли люди, яким потрібно було саме таку тару, – посміхається Олександр. – Ми почали шукати банки у себе в льосі, серед сусідів і знайомих. Але швидко зрозуміли, що так діла не буде. Просто не зможемо зібрати стільки, скільки потрібно.

Тому почали вже разом із сусідами писати-малювати рекламні щити, вішати їх на базарах, відкривати точки прийому цієї тари, залишати ящики в магазинах, розклеювати оголошення з інформацією в під'їздах, щоб люди знали, куди заносити банки. Так ми потроху-потроху й збирали».

Хоча, одразу ж уточнює співрозмовник, слово «збирали» трохи йому не подобається. Бо «банки – не гриби або каштани, які можна просто знайти. Ними люди діляться – ті, хто справді хоче допомогти, зробити такий свій внесок у перемогу».

Справа потрохи рухалася. Олександр каже: лише по Балці (умовна назва мікрорайону у Луцьку, біля готелю «Лучеськ» – авт.), до нового року назбирали 10 тисяч баночок. До цього збору приєдналося чимало релігійних організації різних конфесій.

«Я звертався до священиків, просив допомогти і залучати людей. Пропонував різні способи. Наприклад, залишати банки в магазинах, коли люди йдуть по хліб (із торговельними точками теж особисто домовлявся про збір), або у храмі, коли віряни приходять на службу», – каже чоловік.

Він стверджує, що така організація збору себе виправдала, тож уже є кілька храмів, до яких волонтери за банками приїздять по 2-3 рази на тиждень.

Зараз стаціонарна точка вже багато місяців діє на базарі біля «Лучеська». При вході про це сповіщає великий рекламний щит. Поруч – ящики, де можна залишити банки. Ще у районі Балки є гастроном №27 (за адресою вул. Гетьмана Мазепи, 23), де також чудовий колектив уже зібрав велику кількість «півлітровок» і продовжує це робити досі.

А ще співрозмовник уточнює, що точки збору мусять бути. Бо якщо, скажімо, телефонують із Луцького мікрорайону ЛПЗ і просять забрати 5-10 баночок, то це себе не виправдовує, адже пальне теж вартує чималих коштів.

«Але, на жаль, були у мене різні розмови зі священиками. Тут, у Луцьку, є церкви, де і чути про збір не хочуть. Наприклад, просив батюшок віддавати мені банки, у яких віряни приносять цукор на поминальні богослужіння. Але.. для них в Україні немає війни», – каже спересердя Олександр.

Станом на кінець травня волонтер із однодумцями зібрав майже 19 тисяч баночок. «Але от до 20 тисяч ніяк не можемо дотягти. Не те, що наші воїни з Залужним – вже 200 тисяч зібрали», – жартує волонтер, згадуючи про дані Генштабу щодо втрат російських окупантів.

За понад рік збору, каже Олександр Франчук, сам процес від оголошення про збір до відправки тари до тих, хто готує харчі, структурувався. Тож, наприклад, чоловік вже не переймається тим, як доправити банки. Їх у нього переважно забирає та розвозить ще один волонтер – Ігор Шевчук.

«Це на Гать, до Войчунів, та на Воютин і Велицьк переважно. У Велицьку закрутки роблять тисячами. У тому селі панує великий патріотизм. Тому коли привозять туди дві тисячі порожніх банок, повертаються з двома тисячами банок каші, тушонок та голубців. Там їх потрібно так багато, що просто уявити важко. А вже від них усіх везуть Шевчук та хлопці харчі й допомогу до наших на передову», – уточнює співрозмовник.

З зони бойових дуже часто приходять слова вдячності. І це для волонтера – найбільша винагорода. Бо болить душа за тих, хто зі зброєю в руках стоїть на лінії вогню.

Тому Олександр Франчук каже, що його дуже обурює байдужість, з якою теж не раз стикався. «Бачу, що є такі, для яких, здається, у нас немає війни взагалі. Хтось воює, ще хтось волонтерить, ще хтось донатить. Але не розумію, як можна взагалі нічим допомагати? Не кожен може назбирати на байрактар чи супутник, але кожен може пожертвувати кілька баночок чи хоч якісь гроші», – впевнений співрозмовник.

Проте він усвідомлює, що так трапляється під час усіх доленосних протистоянь ворогу, навіть коли на кону – право на життя для Вітчизни. Це розуміння, каже, від того, що за фахом чоловік – вчитель історії.

«Ніби ж насправді це не дивно. У кожній війні одних вбивають, а інші збагачуються, наживаються, набувають статків та маєтків... Але коли подивлюся, як багато, на мільйони, розкрадається, як продавали гуманітарні каски чи бронежилети, як накривають склади.. І винних у тому, що його приховували, немає, хоча це точно не одна фура не один день возила. Таке враження буває, що у нас дві держави. Одна – воює, а інша – краде», – ділиться переживаннями Олександр.

Він уточнює, що вже давно не вчителює, а сторожує на «Луцькводоканалі». Так колеги, знаючи про волонтерство чоловіка, допомагають йому і грішми. Так з їхньою допомогою та коштами сусідів і близьких перекриває потреби на пальне. Або й взагалі хтось виручає, бо бусом забирає за раз те, що Олександру довелося б кілька разів возити своєю легковою автівкою.

Бо ж збирає не тільки банки. Як з’ясувалося вже під час розмови, Олександр Франчук має ще одну важливу справу – доставляє з однодумцями овочі для волонтерських кухонь, які готують на фронт.

«Спочатку своє давав, бо маю землю й дещо вирощую. Але ті тонни овочів збирали люди, які хотіли допомогти. Заслуги моєї в цьому немає, тож і писати про мене не варто. Бо то все ті, кому не байдуже, хто допомагає, чим може», – вкотре під час розмови наголошує чоловік.

Щодо овочів, то, каже Олександр, почалося все з того, що одного разу до нього звернулися з проханням допомогти жінкам, які готують для бійців. Зібрали тоді капусти для голубців.

Проте потреби зростали. Чоловік через закриту групу, учасниками якої є мешканці Княгининівської територіальної громади, кинув клич із переліком необхідного. Люди пішли назустріч. Збір овочів відбувався у багатьох селах, від Зміїнця, Милуш, Маяків до Сирників, Рокинь, Брища.

«Я трохи мав досвід роботи в Княгининку. Тому добре знайомий з цією громадою. То проїхалися по знайомих вулицях – бус назбирали: червоний буряк, картопля, морква, капуста, закатки, варення. Все давали, що могли», – розповідає про силу громади чоловік.

Аби полегшити працю тих, хто готує, домовилися на ринку з людьми, які мали техніку, що одразу шинкує капусту. Завезуть за раз 100-150 кілограмів – і забирають нарізаною. Так само – і з морквою. Це й час економило, і зусилля кухарок. А загалом за понад рік лише для таких продуктів відра купували тисячами. Бо у них фасували для передач на фронт.

«Скрізь люди неймовірні. Ділилися усім, чим могли. Ми збирали овочі тоннами і возили туди, де готували на передову. Причому не один раз, а час від часу. Дуже вдячний громаді. Якби не всі вони, то стільки б не зібрали. Частину їжі навіть доставляли в госпіталі та лікарні, а частину відправляли на схід», – ділиться ще однією доброю справою співрозмовник.

У телефоні Олександра Франчука – безліч світлин: як збирають, як готують, як везуть і як ті, хто на передовій, передає слова вдячності волонтерам. На багатьох із них – ящики з тим, що зготували для бійців у півлітрових банках, на зборі яких зосередився волонтер. Показуючи ці світлини нам, чоловік говорить: потреба у них є постійно.

«Я не збираю грошей. І без мене є багато людей, які цим займаються. Але збір банок – то дійсно важливо. Потреба у них не зменшується, її не можна повністю перекрити. Тому й погодився на розмову з вами. І ще раз прошу людей, організації приєднуватися. І – що важливо – оголошувати про цей збір у храмах. Бо для людей велику вагу має слово священика. Батюшку ж краще послухають, ніж мене чи якогось невідомого їм волонтера. І це може дуже допомогти», – емоційно каже чоловік.

Ми прощаємося і виходимо за ворота. «Дівчата, тільки ж ви правильно напишіть. Не я це – а люди. Мені тільки вийшло трохи організувати, повозити. А збирали люди, які хотіли допомогти. То ви правильно пишіть: не мене хваліть, а дуже подякуйте всім людям, які долучилися до цього», – чуємо навздогін.

Анна ПРИСЯЖНА та Ольга БУЛКОВСЬКА