Минає рік, як страшна звістка про загибель коханих чоловіків приголомшила рідних сестер Юлю й Аню з Торчина Луцького району. Матвій Оверчук із села Мирославка віддав життя за Україну 22 червня 2022-го на Луганщині. А вже 19 липня на Донеччині за батьківщину поліг Володимир Коваленко з Рожища. Час не гоїть. Не висихають сльози молоденьких вдів, коли у їхній пам’яті зринають такі ще свіжі спогади про чоловіків, коли душу переповнюють радісні миті з коханими. Ще позаминулого літа усі разом відпочивали на Світязі, були веселі і щасливі…

Про це пише ВолиньPost посилаючись на Вісник.

Матвій вранці говорив з дружиною – і через кілька годин загинув

Сімейне життя Юлі та Матвія минуло у Києві, де жили його два рідні брати. Матвій працював інженером однієї будівельної компанії, Юля – лаборантом в експериментальному цеху підприємства «Жасмін». За місяць до великої війни у них народився синочок, якого просто під час пологів чоловік несподівано назвав Мироном.

– Ми прожили з Матвієм два роки, це був найщасливіший час у моєму житті... – голос Юлі тремтить від хвилювання. – Він приходив увечері з роботи, брав дитину на одну руку, другою обіймав мене… Надійний, завжди на позитиві, він був моїми крилами. Якби усі сім’ї були такими щасливими, як ми, то світ був би добрішим.

24 лютого нещадно зруйнувало її щасливе сімейне життя. Матвій відразу сказав, що піде на війну. Брати Оверчуки вивезли свої сім’ї в Мотижин, а наступного ранку поїхали на Волинь. Їм неймовірно пощастило, бо вже по обіді в Мотижині були танки окупантів, а на дорогах – обстріляні автівки. Вдома Матвій відразу пішов у військкомат і у березні отримав повістку.

– Коли ми прощалися, я так плакала… – не стримує сліз Юля. – Сів біля мене, обняв, дивиться на Мирона і каже: «Ти все, що у нього є, ти мусиш його берегти».

Після того вони ще бачилися двічі, коли Матвію вдалося вирватися додому. Ніколи не скаржився, що йому важко, заспокоював дружину, що у безпеці. І вона вірила. 22 червня вранці з ним говорила по телефону, а вже через кілька годин Матвій загинув.

Коли хоронили Героя, кілометрова дорога від рідної хати до кладовища була встелена живими квітами! 30 липня Матвію мало виповнитися 27 років. Юля стала вдовою у 23, Мирончик залишився сиротою у п’ять місяців. Маленький синок став промінчиком світла в Юлиному житті і скрашує тугу за коханим. Пережити горе допомогли її дружна родина та чоловікові брати, Матвієва мама, яка назавжди для Юлі залишиться мамою Людою. Відразу після загибелі Матвія на війну добровольцем пішов його середній 24-річний брат Андрій. Помститися. Недавно він був важко поранений, лікується в госпіталі. Головне – що живий. Його чекають дружина і дитина.

В останньому повідомленні Володя попрощався

Серце іншої рідної сестри Ані теж розривається від болю і туги за чоловіком Володимиром. Прожили разом п’ять років, будували у Торчині хату, працювали у місцевому «Волиньхолдингу», їздили по заробітках. Та коли почалася велика війна, 36-річний Володимир Коваленко з перших днів долучився до Рожищенської тероборони, а потім воював у мотопіхотному батальйоні на Донеччині.

– Він був веселим, з гумором, саме цим мені сподобався, з ним ніколи не було скучно, – обличчя Ані світліє від спогадів. – З моєю бабусею знаходив спільну мову, розпитував її про хазяйство. Досі на роботі Вову згадують з усмішкою. Немає такої людини, яку б він обідив. До проблем ставився легко і просто, вірив, що все буде добре. А коли пішов на війну, то часто писав про смерть, все повторював, який цей рік довгий… – плаче Аня. – І ніби відчував, що щось станеться. З його підказок ми зрозуміли, що був під Бахмутом. Коли «відводили» російський дрон від позицій і по них вдарив танк, у Вови була контузія. Знаю, що капельниці йому ставили навіть в окопах. 27 червня він написав: «Прощаюся з тобою, нас кидають у саме гавно». А 1 липня зателефонував, ми поговорили секунд тридцять, бо дуже було погано чути, тільки «алло, алло». Сказав, що потім подзвонить… – зі сльозами пригадує Аня.

Але дзвінка не було. Через кілька днів рідні забили на сполох. Мали 14 телефонних номерів і видзвонювали скрізь: у штаб Верещук, «Зниклі безвісти», у штаби Луганської та Донецької областей... І в цей час, після дев’ятин по Матвію, Юлиній та Аниній бабі приснився сон, що Володя обіймається з Матвієм.

– Я ще зла була на неї, сердита. Підсвідомо розуміла, що це таке… – плаче Аня. – Але думала, що з нами вже точно такого не буде. Не вірилося, що за місяць двоє можуть загинути.

На жаль, сон був віщим. До родини подзвонили побратими і повідомили, що Володимир Коваленко загинув у бою 19 липня на Донеччині. У той трагічний день військових накривала авіація, вони втікали, а коли сіли перепочити, Володя приліг – осколок влучив йому у сонну артерію. Аня стала вдовою у 26. Вона тепер сама доводить до ладу дім, який будувала з чоловіком. Після похорону пів року тут жила і Юля з Мирончиком. Сестри підтримували одна одну у страшному горі.

Чи буде нагорода Герою, який збив ворожий літак?

Сестри дуже хочуть, щоб люди пам’ятали їхніх чоловіків, які віддали життя за усіх нас, захищаючи Україну. Нещодавно указом президента Володимир Коваленко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Не забувають земляки про Матвія Оверчука. У пам’ять про Героя у селі Переспа, де він закінчив школу, провели благодійний футбольний турнір. Проте минув рік від дня загибелі, а Матвій Оверчук досі не удостоєний нагороди. Хоча заслужив бути пошанованим державою, адже збив ворожий винищувач! Саме за цей влучний постріл інший російський літак ракетою вдарив по позиції, де перебував Матвій. Подробиці подвигу Матвія Оверчука для журналістів розповідав командир зенітно-ракетного взводу мотопіхотного батальйону Олексій Аксьонов: «Не кожному вдається навчитися працювати з комплектом ПЗРК «Ігла». Матвій впорався з цим завданням, знешкодивши російський літак. Це його перший і відразу вдалий постріл з «Ігли».

– Невже мій чоловік не заслужив медалі чи ордена?! Недавно мені сказали, що нагороди не буде, – з гіркотою каже Юля. – А для мене це дуже важливо. Навіть для Мирончика. У майбутньому я би показала нагороду, розповіла про подвиг його тата. Малий підходить до портрета Матвія, обіймає, цілує… – Юля не може стримати сліз. – Мені він часто сниться… Я на упізнання не їздила, не бачила його мертвим. Він для мене живий. Розумію, що він загинув, але серцем не вірю. І чекаю. Уявляю, як на візочку його везу. І перше місце, куди ми підемо, це буде його могила…

Олена ПАВЛЮК