Сьогодні, 17 липня, в Україні традиційно відзначили День етнографа.

Вітаємо всіх етнографів з їх професійним святом та дякуємо за їх важливу роботу зі збереження наших культурних пам'яток, надбань та цінностей.

Про цю професію, якими якостями має бути наділений етнограф, для кого не підійде професія та чи справді ними народжуються або ж стають, в етері ГІТу поговорили з етнографом, доценткою кафедри музеєзнавства, пам'яткознавства та інформаційно-аналітичної діяльності Волинського національного університету ім. Лесі Українки Аллою Дмитренко.

Пані Алла поділилась, якою основною якістю має бути наділений етнограф:

«В першу чергу, фанатизм, це однозначно. Як колись сказала дружина одного з наших колег, коли побувала з нами в експедиції — вона киянка і її чоловік професор, киянин — "Побувши з вами два дні, я зрозуміла, що ви всі тут божевільні. Ви такі, як мій чоловік: він буде лежати хворий, але щойно йому зателефонують, що треба їхати в експедицію, він за секунду одужує і починає стрімко збиратися в експедицію". Тобто оцей фанатизм — це зовсім інше життя, спілкування і ти вже просто не можеш без цього».

Також етнограф додала, що в цій професії можна працювати, тільки щиро люблячи свою справу, адже умови часто не з комфортних:

«На таке може погодитись не той, хто вимагає комфортних умов. Ті, хто хоче комфорту, з нами не затримуються. У нас всі ті, хто звикли долати будь-які труднощі заради хорошої баби чи діда, як в нас кажуть — наших інформаторів, респондентів. Завдяки саме їм, їхній пам'яті, відданості традиціям, ви чуєте все те, про що я і мої колеги розповідають з різних каналів, різних областей і, навіть, зараз за кордоном перебувають, популяризують нашу культуру».

Наостанок Дмитренко розповіла, народжуються етнографами чи таки стають ними:

«Мабуть все-таки стають, я думаю. Воно є щось в глибині таке, але знаєте, я постійно ходжу і отак як згадаю: був такий дід Семен, баба Вйовиха, була навіть моя бабуся 1895 року народження. Я знаю, що мені завжди подобались ті оповідки і я росла з ними на лавочках сусідських, ну страшенно любила ходити до старих людей в гості», — але зазначила, що шкодує про те, що в юному віці не записувала їх історії, сподіваючись на пам’ять.