Обличчя Володимира Поліха знайоме багатьом жителям обласного центру Волині, бо Володимир Данилович намагається не пропускати жоден громадський захід, чи то вшанування пам’яті Тараса Шевченка, чи відзначення дня народження Лесі Українки.

Про це пише Волинь-нова.

«Дивлюся, як війна порозкидала українців по світах, і думаю, як погано, що втрачається зв’язок у родині, а він же дуже цінний, тому важливо все записувати», – з такими словами Володимир Поліх витягує дві папки з паперами. В одній – його документи, а в іншій – роздрукована на семи листах автобіографія його покійного родича Миколи Чурила, який вчителював у Піддубківській школі у 1960-х роках минулого століття.

Нині у школах дітям часто дають завдання створити генеалогічне дерево свого роду – і вони поспішають до дідусів та бабусь, намагаючись дізнатися про їхніх предків, і часто отримують дуже скупу інформацію.

Обговорюємо цю тему з Володимиром Даниловичем та гортаємо надрукований текст: пан Микола писав його зовсім не так, як пишуть офіційні автобіографії, приміром, влаштовуючись на роботу. Автор виклав різні факти у довільному стилі, тож читається оповідь дуже захопливо.

До прикладу, на першій сторінці йдеться про таке:

«Почну історію сім’ї Чурилів з середини ХІХ століття. Десь близько 1850 року женився Чурило Василь (по батькові не пам’ятаю)... У сім’ї було дев’ятеро дітей. Мій дід Антон знайшовся 1878 року...».

Найперше треба знати й берегти своє, бо це й частинка історії України.

Далі в біографії Миколи Чурила розповідається про долю кожного з родини, згадується Друга світова війна з усіма її гіркими моментами, колективізація 1948-го, коли радянська влада відібрала у родини весь сільськогосподарський реманент і навіть сліпого коня; оповідається, як ставали на ноги молоді сім’ї, як відходили у засвіти старші з родини й народжувалися малята – наступники роду.

Володимир Поліх, показуючи автобіографію чоловіка своєї сестри, розповідає, що в родині цей документ дуже бережуть, тим більше з плином часу читати його стає все цікавіше. Нащадки Миколи Чурила дякують своєму предку за таку неоціненну пам’ятку, і очевидно, хтось із них візьметься за продовження.

Сам же пан Володимир теж має чим похвалитися: у неповні 93 роки він впорядкував свої документи, аби передати копії у музей, який планують відкрити при храмі Холмської ікони Божої Матері, що в Луцьку. В об’ємній папці лучанина кожен документ лежить в окремому файлі та ще й має свій номер, як у справжньому архіві. Володимир Поліх, родину якого у час Другої світової війни депортували з-за Бугу, із села Сліпче Грубешівського повіту, в радянську Україну, показує два свідоцтва про народження: одне 1931 року, а інше – 1930-го. (Правдиве – перше.)

Також збирається передати у музей свою ксерокопію посвідчення ветерана праці Радянського Союзу. Є у нього і грамота з подякою від директора Волинського обласного архіву: 10 років тому Володимир Поліх отримав повідомлення про метричну книгу, яку передали з Польщі у Володимир, і попри 80 з гаком літ поїхав у княже місто на розвідку! У тій книзі справді була інформація про його родину. Коли чоловік дізнався, що у місцевому рацсі її збираються позбутися, то добився, щоб документ офіційним шляхом передали в архів. За збереження пам’яті, за нейбайдужість його й нагородили.

Навіщо він цим займається? Та тому, що він – українець. Він активно цікавиться сучасними подіями й з усмішкою зауважує, що при його знанні рідної, польської, німецької й «совєцької» мови не зашкодить вже «знайомитися» й з англійською: він знає, що її посилене вивчення ініціюють нині в державі з перших класів. «Найперше, – каже пан Володимир, – треба знати й берегти своє, бо це історія не тільки моя, а й частинка історії України».

Олена КАЛЕНЮК