Ірина Драгун – мама Воїна. Як і тисячі мам з усієї країни, вона хвилюється, аби наші захисники та захисниці мали смачну та поживну їжу. Починалося все із домашніх закруток та випічки для підрозділу сина, а перетворилося на потужне волонтерське виробництво сухих супів для ЗСУ. 

До проєкту Ірини вже долучилися більше 1000 людей із кількох сіл Бобрицької громади: діти і дорослі, місцеві та переселенці. Пакувальні цехи облаштували в школі, а працюють на саморобній сушарці та овочерізці.

Про те, як одна турботлива мати зуміла скликати цілу волонтерську Січ, як умістити 5 літрів запашного борщу у кишеню та куди зникла уся «Золотоніська павутинка» на Черкащині, Ірина Драгун розповіла виданню ШоТам. 

Наш регіон роками намагалися зросійщити

Я – Ірина Анатоліївна, вчителька, мама. За плечима – 30 років роботи у школі, три роки працювала доглядальницею людей третього віку в Німеччині. Зараз працюю діловодом у нашій сільраді. До 24 лютого 2022 року я думала, що найактивніша моя праця, діяльність уже позаду, але…

Хочу згадати момент у своїй біографії, яким я не пишаюся, але це було. І головне, що я розумію зараз, чому так сталося. За першим фахом я вчителька російської мови. Це був 1987 рік, Радянський Союз, і російська мова домінувала, а точніше все робилося, аби домінувала. Нас змалку навчали «…я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин…». Думаю, багато хто з мого покоління добре знає ці рядки. На жаль. Російську всіляко популяризували. Особливо старалися нав’язати її там, де населення говорило українською. Наприклад, у нашій місцевості: Полтавщина- Черкащина.

Ірина Драгун 30 років присвятила роботі в школі, а тепер займається волонтерством та робить усе можливе, аби наблизити нашу перемогу. Фото: ШоТам.

Так от, у нашому регіоні вчителі, які викладали російську, мали надбавку до зарплати 19%. Це були хороші гроші на той час, особливо в селі. І конкурс на факультет російської мови тоді був одним із найбільших. Бо ж і молодь студентська добре знала про цю надбавку. Пішла і я на російську, хоч і думала обрати німецьку. Та вчителям німецької, англійської мов такої надбавки не було. Але врешті я, пропрацювавши два роки вчителькою російської мови та літератури, таки перейшла на викладання зарубіжної літератури, а згодом – і німецької мови.

Я думала, що це заохочення – надбавка у 19% – діяло по всій Україні. Але говорила із вчителькою російської мови з Харкова, то у них такої доплати не було. Тож гадаю, що ціль була саме зросійщити україномовні регіони. Тепер маємо відвойовувати втрачене. Наші ЗСУ – повертати території, а ми – вчителі, культурні діячі, батьки, які виховують дітей – повертати витіснену українську мову. 

Волонтерили з дітьми ще з 2014 року

Можна сказати, що паростки тієї волонтерської «Січі», яку ми маємо зараз, з’явились ще у 2014 році, коли почалася війна. В період АТО\ООС я працювала вчителькою-організаторкою, і ми з дітьми почали думати, як можемо підтримувати воїнів, які боролися за український Донбас.

На жаль, тоді багато людей не розуміли, що це вже війна, або розуміли, але були заколисані тим, що вона далеко. Це дуже небезпечне заколисування. Адже тил, навіть далекий, дуже важливий для підтримки захисників. Ми повинні пам’ятати: якщо ми день чи пів року прожили у своєму місті чи селі спокійно, то це не просто так. За це б’ються наші хлопці, за це вони віддають життя, і ми маємо допомагати їм.

Що можуть дати військовим на передовій діти із далекого села на Черкащині? Тепло, яке ні з чим не порівняєш. Одна саморобна листівочка може значити дуже багато. Адже воїн бачить, заради кого він виборює Незалежну Україну. Ці, може, незграбні малюнки та листи гріють душу, зцілюють, мотивують. Я так гадаю.

Тож ми з дітьми почали малювати листівки для бійців, плели браслетики та обереги. Влаштовували ярмарки та збирали кошти. Саме тоді почали нашу дружбу і співпрацю з «Волонтерами Канева», і саме вони передавали наші гостинці та подаруночки захисникам у зону АТО\ООС.

А з початком повномасштабного вторгнення наше село, громада, активізувалося і об’єдналося, як здається, ніколи до того.

Хотілося щось робити, тільки б зупинити це жахіття

У ті страшні дні лютого було дуже важко морально. Хотілося до людей, хотілося щось робити, аби лише пошвидше зупинити цей кошмар, який ворог ніс на наші землі. Так почувалася не я одна. Люди збиралися у школі щодня по 50 і більше людей, аби щось робити.

Спочатку кинулися робити сітки. Позносили тканини, нарізали, почали плести. Але щоб виготовити справді маскувальну сітку, треба знати, як правильно плести, як поєднувати кольори, які саме. У нас досвіду не було і не було кому навчити, тож сітки були не ідеальні, але пригодились нашій теробороні: вони накрили ними укріплення на в’їзді в село.

Далі ми почали робити тушкованку, аби передавати на фронт. Місцеві підприємці та фермери давали м’ясо, консервний завод забезпечив банками. Мініцех облаштували у школі, а хто міг, робив прямо удома в себе. Також всі зносили продукти, консервацію, сало. Усе це ми відвозили на нашу Бобрицьку ТГ, а звідти воно вже їхало далі. У такій роботі промайнула весна, літо.

«Литвинецька Січ» почалася у Литвинецькому ліцеї

А вже восени «Литвинецька Січ» взялась за свій тепер уже фірмовий напрямок – сухі супи для ЗСУ. Назву нашому волонтерському загону дали діти. Ми з ними радилися, думали, як же нам назватися, аби найкраще передати настрій людей? І вирішили, що по духу, по настрою, по рішучості – ми наче маленька козацька громада – волонтерська «Литвинецька Січ».

У нас же тут такий край, що надихає на боротьбу: колишня столиця гетьманів – Трахтемирів. Холодний Яр. У різні часи жителі краю об’єднувалися, аби дати відсіч тим, хто посягав на нашу Незалежність. Настала наша черга.

На створення супів Ірину надихнули волонтери з Канева, які передали її синові пакунок із сухими супами. Згодом жінка зрозуміла: таких пакунків у наших захисників має бути більше. Фото: ШоТам.

Бути мамою Воїна

Наш син Ігор нині воїн, захисник усього, що нам дороге на рідній землі Я не можу багато розповідати, син – не дуже публічна людина. Ну і, звісно, правила воєнного часу.

Скажу лиш, що він, як і багато його друзів-односельчан у лютому 2022 року добровільно став до оборони рідного села та громади. Вони патрулювали території, бо була загроза, що ворог може рушити на Канів, а це від нас за 10 кілометрів. А потім, коли уже в регіоні напруга спала, він став до лав ЗСУ.

Його бригада працювала і на Донецькому напрямку, і на Запорізькому. Де дуже-дуже гаряче. От якраз невпинна робота на «Січі» і допомагала триматися від зв’язку до зв’язку. Бути мамою воїна важко, але це мотивує. Це не дає опустити руки, зупинитися, втомитися.

Суп у кишені та домашня сушарня

Коли наш син Ігор відправився на передову, команда «Волонтерів Канева» передала йому гарний такий пакунок із сухими супами. Я якось спочатку не оцінила, наскільки це може бути актуально: ну, думаю, сухі овочі… А тоді син потрапив під Оріхів, і потім далі, і далі. І всяке було.

І було таке, що саме ці пакетики сухих овочів виручали хлопців. Бувало таке, що не мали можливості навіть кип’ятком ті овочі заварити, то їли навіть всухом’ятку. А коли зварити – то це і зігрітися можна, і підживитися. А головне – вага. Такий пакетик можна навіть у кишеню покласти і буде обід при собі.

Сушарку для волонтерських потреб самостійно змайстрував чоловік Ірини Драгун Володимир. Це дозволило збільшити обсяги виготовлення сухих супів для бійців ЗСУ. Фото: ШоТам.

Тож я почала думати, як же зробити, аби таких супів було у наших хлопців та дівчат побільше. Купувати готові сушені овочі дорого, багато не потягнемо. Сушарка велика теж недешево коштує. Тоді мій чоловік Володимир запропонував облаштувати сушарню у нас вдома.

Сушарню власноруч зробив чоловік

У нього уже була задумка для сушіння гарбузового насіння. Чаклував два дні – сушарня готова. Працює на дровах та електромоторі, який, до речі, хтось знайшов на смітнику та приніс для спільної справи. Володимир із друзями поремонтували його – і в сушарні з’явився потужний вентилятор.

Овочерізку він теж удосконалив. Її ще наш дідусь зробив, аби терти корм для худоби. А Володимир Петрович почаклував, осучаснив – і наш раритет тепер теж працює на Перемогу.

Цю ділянку роботи, до речі, взяли на себе нові мешканці громади – родини Чичко та Плакси, котрі переїхали до нас із Вугледару. Робота нелегка і нешвидка, тож мріємо про промисловий кухонний комбайн. Шукаємо, може, у когось лишився робочий без діла. Це була б нам велика допомога.

Родини переселенців із Вугледару також долучилися до волонтерської команди громади. Фото: ШоТам.

Скупили усю «павутинку» на Черкащині

Спочатку овочі зносили люди із власних запасів, але того було мало. Адже ми хотіли масштабуватися. Почали думати, як зібрати кошти. Діти влаштовували ярмарки у школі, громада організувала «Фестиваль борщу», керівництво громади допомагало шукати спонсорів серед місцевих підприємців.

Зрештою назбирали 25 тисяч гривень. Благодійний фонд «МХП – громаді» придбав для нас генератор, аби «Січ» не зупинялася навіть у періоди блекаутів.

На зібрані кошти ми змогли зробити запас овочів, крупами з нами поділились «Волонтери Канева». Але окрім борщу та круп’яних супів, захотіли зробити ще партію вермішелевих супчиків. Для сухих супів підходить лише найтонша вермішель – «павутинка». Так от був час, коли ми скупили всю «Золотоніську павутинку» на Черкащині. Їздили від ринку до ринку, від магазину до магазину і забирали все, бо нам треба було дуже багато. Так що влаштували такий собі дефіцит.

Відбили ворога, а борщ не охолонув

Взагалі у нас, як на справжній Січі, люди вміють щиро посміятися й крізь війну. От, наприклад, історія від однієї з бригад, яким ми відправляємо наші борщі та супи. Отримали хлопці наш борщик і вирішили одразу зняти пробу. Залили водою у казанку та поставили варитися на окопній свічці. Аж тут раптово зав’язався бій. Відбили атаку, повертаються засмучені в окоп, думають, обід зіпсовано. Аж ні! Борщ так ідеально умлів, наче вдома. Тож тепер жартують, що швидко виконали бойове завдання, бо спішили до нашого борщику.

Кожен пакунок із сухими супами й борщами містить не лише склад, а й поради щодо приготування. Також волонтери додають побажання для воїнів. Фото: ШоТам.

Є і невеселі історії з нашими борщами-супами. Упаковка борщу на 5 літрів важить всього 325 грамів. Це дуже важливо, адже таку пачку може взяти в кишеню один боєць, а нагодує потім цілу компанію. Особливо це цінно для штурмовиків, коли не знаєш, наскільки затягнеться похід.

Хлопці-штурмовики, які працювали під Херсоном розповідали, що наші пакетики борщу дуже їх виручили, коли не можна було розвести вогонь, а інші припаси закінчились. То вони їли просто сушені овочі з пакетика, як снеки. Це дуже їх тоді виручило. А нас ця історія мотивує працювати ще більше.

«Литвинецька Січ» продовжує зростати

Щоби ви розуміли масштаби: якщо спочатку «Литвинецька Січ» за день фасувала десь 100 супів, то тепер ми так спрацювалися, що легко видаємо по 1500 супів та борщів! За період роботи волонтерського загону було нафасовано та передано понад 12 тисяч супів та борщів.

Наші супи їдуть не лише до воїнів з нашої громади, ми передаємо готову продукцію волонтерам Білої Церкви, Канева, а вони – підрозділам та бригадам, якими опікуються.

Так, ми взяли на себе чималі масштаби. Але ми не зупинимося. Наша Січ росте. Тільки в нас у Литвинці постійно працюють понад 40 сімей, педколектив ліцею, діти. Підключилися люди із сусідніх сіл – з Бобриці, Грищинців, Чернишів… Хтось працює на виробництві та фасуванні, хтось шукає овочі, хтось допомагає з транспортом. 

Бійці ЗСУ із наборами сухих супів від команди «Литвинецької Січі». Фото надане Іриною Драгун.

Зараз у нас черга на сушарню розписана на 10 днів наперед. Сьогодні сушать картоплю Грищинці, завтра моркву привезе Козарівка, хтось працює в себе вдома. Я навіть не зможу назвати всіх, хто так чи інакше долучився до роботи «Литвинецької Січі». Це буквально тисячі людей. І кожного мені хочеться розцілувати за цю допомогу.

Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.