Торік у День прапора України ворожа куля обірвала життя молодого камінь-каширця – офіцера, підполковника одного з елітних управлінь Міноборони Буська Олександра Юрійовича.

Попри нестерпну спеку, поранення й навіть втрату кінцівок, недільної днини до Каменя-Каширського з різних куточків України та найгарячіших точок фронту прямували десятки однокурсників і побратимів Олександра Буська. Їхали друзі й рідні вшанувати світлу пам’ять воїна у річницю його загибелі, їхали обійняти й підтримати його маму. Прибули засвідчити, що навіть смерть не знівелювала їхню дружбу і братерство. Та замість мужнього плеча Сашка військові, віддаючи честь, тягнули руку вже до його пам’ятника, згадуючи офіцера щирим добрим словом.


Олександр був третім, наймолодшим сином у чудовій сім’ї Буськів. Характер хлопчика гартувався під крилом мудрих батьків, що привчали до порядку, дисципліни, совісті та справедливості. Був дуже працьовитим, гарно вчився в школі, мав безліч друзів, які його поважали.

Йому можна було завжди довіритись і доручити завдання будь-якої складності. Лідерські якості та амбіції, що не кожному під силу, проявляв з юних літ. Тоді ж і прийняв беззаперечне рішення – стати військовослужбовцем. Тож полетів із сімейного гніздечка у вільне життя дуже рано, після 9 класу.

Закінчив Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні та Житомирський військовий інститут імені С.П.Корольова, проходив службу у частині спеціального призначення м. Київ, був кількаразовим призером чемпіонату Збройних сил України з багатоборства ВСК в командному заліку.

Із початком агресії росії в 2014 році відразу безпосередньо брав участь у військових діях. Усі 8 років родина пильно стежила за новинами на фронті і чекала його «+» або «ок» в месенджері, що означали – «я живий». А коли навідувався у рідне місто, мало хто міг впізнати в ньому військовослужбовця: завжди в цивільному й жодної пари з уст про професію чи війну.

Олександр Бусько відважно стояв на фронтовій варті й під час повномасштабного вторгнення рашистів. Був хоробрим, ідейним воїном, вірним сином України та до кінця відданим своїй справі. Того трагічного дня на Донеччині він знову як справжній лідер вів за собою хлопців. І таки зміг успішно виконати бойове зав-дання… Його віковий лічильник, на жаль, назавжди зупинився на позначці 33.


«Скільки ж людей приїхало його вшанувати на роковини! Дякую їм, це важливо… Це вияв великої поваги. Серце омивалося слізьми, коли слухала з уст побратимів та друзів, яким вони пам’ятають мого Сашка. Ми всі його надзвичайно любили, обожнювали. Для мене він найкращий, моя кохана дитина. 17 серпня вперше вітала його з днем народження не по телефону, а на могилі. Своє 34-те свято він зустрічав на небі разом з батьком і своїми полеглими бійцями. Закрило мені очі непоправне горе: не побачу вже сина, не почую його голосу. Нехай Господь тепло обійме його і пригорне до себе. Нехай добрий, світлий спомин про мою кровинку – Захисника України, назавжди залишиться у пам’яті всіх, хто його знав, любив і шанував!», – зі щемом і болем каже мама Героя Катерина Федорівна.

Іванна ГАЙДУЧИК