Подружжя Анни й Василя Губариків, з яким ми зустрілися в селі Зарудче на Любешівщині, де другий рік живуть переселенці з Херсонщини, вже освоїлося на новому місці. А головне – їхня родина за довгий час зібралася у повному складі.

Після чотирнадцяти місяців на передовій, «на самому нулю», після поранення у Лисичанську на Луганщині глава сімейства Василь Губарик за станом здоров’я був переведений на службу в Любешівський райвійськкомат, - пише газета Волинь.

«Шукали хату на Волині, а зупинилися у курортному місті біля Чорного моря»

Виявляється, мала батьківщина Анни Губарик – село Лакіно Большемуртинського району Красноярського краю. Вона за національністю – татарка – може, колись туди дід-прадід був виселений? А ось її чоловік родом із Бірок колишнього Любешівського району. Мешкав якийсь час у Рівному, мав там сім’ю, але в першому шлюбі життя не склалося («Є дві дорослі доньки, з якими ми в добрих стосунках»). Поїхав якось на заробітки в Красноярський край будувати хати, а сталося так, що зустрів там свою другу дружину. Побралися. У них народилося двоє синів.

Коли почалося АТО, Губарики ще в 2015-му збиралися в Україну. Але ж не хотілося їхати на нове місце з порожніми руками. Лише через два роки, уже спродавши нажите, вирушили на Волинь. Тут і хату шукали, як зараз пригадують, але вийшло так, що зупинилися у курортному місті біля Чорного моря.

– Було літо, – розповідає чоловік. – Приїхали ми у Бірки до мого брата, залишили у нього свої речі й вирушили на море – хотілося оздоровити дітей. Вибрали для відпочинку Скадовськ на Херсонщині. От тоді Анна походила по місту на узбережжі моря, де їй дуже сподобалося після Сибіру з його суворою зимою й дуже коротким літом, і запропонувала: «То, може, тут купимо собі будинок?». Так ми й зробили. Придбали хату під знесення й почали будувати-перебудовувати...

Як тільки переїхали у Скадовськ і зареєструвалися, то документи Василя Губарика «засвітилися» у військкоматі. Оскільки він пройшов війну в Афганістані, то запропонували йому йти у військо за контрактом.

– Хоч мені було вже під п’ятдесят, – каже Василь Васильович, – й побоювався, чи ж «потягну», але погодився. Проте попросив відстрочку: перш сім’ю мав забезпечити нормальним житлом – не покидати ж дружину й малолітніх синів на новому місці напризволяще?

По сусідству – будинок-два, де жили проукраїнськи настроєні люди. А то все – колаборанти (війна швидко показала, хто є хто).

А в 2019 році, коли дім був хоч і не викінчений, але придатний для проживання, колишній афганець, який уже не й думав, що колись знову одягне погони, став бійцем Збройних сил України, підписавши контракт на три роки. Правда, у нього була умова, що піде не в якийсь допоміжний підрозділ, а тільки в бойову частину.

В АТО/ ООС чоловік боронив цілісність нашої держави у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади, на посаді заступника командира підрозділу з техніки та озброєння. А коли цей термін уже закінчився й можна було вийти на пенсію, настало 24 лютого 2022-го – почалося повномасштабне вторгнення росії, тож служба Василя Губарика автоматично продовжилася до завершення військового стану. Був він тоді на Луганщині – на передньому краї битви з окупантами.

«Страшно згадувати про 55 пережитих днів в окупованому Скадовську»
– Чоловік на війні, а ми із синами самі в хаті. 55 днів були ми з дітьми в окупованому Скадовську – пережите там навіть згадувати страшно, – каже Анна Губарик.– Уявіть, ми ж там новенькі – знайомих мало було у нас. Захисту ніякого не мали. По сусідству – будинок-два, де жили проукраїнськи настроєні люди. А то все – колаборанти (війна швидко показала, хто є хто). Навіть у телефонних розмовах доводилося шифруватися, аби не вирахували, що мій чоловік воює за Україну. До сусідів якогось дня приїхало кілька машин окупантів. Оточили дім. Я вже думала, що й до нас прийдуть. Дітей передала через огорожу надійним людям, щоб заховали їх. А сама вже чекала – що буде, то буде. Думала, розкрилося, що мій Василь воює, бо ж відчувала, що весь час під наглядом окупантів – то слідкують за будинком, то фотографують щось. Слава Богу, обійшлося все благополучно.

Те, що сім’я майже два місяці жила в окупації, було не меншим випробуванням і для самого Василя Губарика. Як він зараз пригадує, з перших днів казав дружині, а потім вже й наполягав, аби вона із синами виїжджала в безпечніше місце, бо його душа рвалася від думки: «Як вони там?» Легше стало, коли дізнався, що рідні поїхали на Волинь.

– Спочатку, – каже жінка, – я все знаходила причину, аби залишатися в Скадовську: то квитків нема, то ще щось… Якщо чесно, то не хотілося все покидати. Це ж ми тільки-но побудували хату, облаштувалися, і тут – на тобі… Я ще й картоплю встигла посадити – це ж південь, весна приходить раніше. Але вже не довелося її копати. З родиною, яка бусом прямувала теж на Волинь, і ми вирушили до рідні. Їхали із сумкою, рюкзачками – з речей взяли найнеобхідніше, щоб, як нам радили, багажем не привертати до себе увагу. Трохи водою запаслися, їжею, бо ж не знали, скільки будемо в дорозі, – це ж можна й під обстріли потрапити й простояти десь. На Житомирщині нас племінник Василя зустрів і привіз у Бірки. Це було 16 квітня.
– У брата мого, Анатолія, – долучається до розмови глава сімейства, – дружина й діти прожили три місяці. Ми ж думали, що війна скоро закінчиться. Анна не раз, телефонуючи мені, говорила, що, може, вже треба винаймати десь хатину. Я ж її заспокоював: мовляв, скоро виженемо окупантів і вернетеся додому. А війна он як затягнулася. Як тільки мій підрозділ вивели на ротацію, я взяв десятиденну відпустку й приїхав до них. Розумів, що в брата їм добре, але треба думати про своє житло. Тож сказав дружині: «Ви повинні жити самі».

Уже другий рік сімейство Губариків живе у селі Зарудче, котре по сусідству із селищем Любешів. У затишному будиночку, який винаймають переселенці, ми й зустрілися. Нині їхня родина за довгий час зібралася у повному складі. Після чотирнадцяти місяців на передовій, «на самому нулю», після поранення у Лисичанську на Луганщині, контузії глава сімейства Василь Губарик за станом здоров’я був переведений на службу в Любешівський райвійськкомат. Правда, чоловік у розмові не раз розмірковував так:

– Комісію на придатність до служби я не пройшов. Але думаю, що за зиму трохи підлікуюся й назад вернуся до своїх хлопців. Треба, щоб воювали ті, хто має досвід, який багато значить. Торік восени в складі 57-ї бригади я визволяв Херсон. Віриться, що настане час й будемо виганяти окупантів зі Скадовська, котрий на Лівобережжі.
«Тепер і я знаю село на Любешівщині, де ніби зупинився час, – Сваловичі»

Уже п’ять місяців Анна Губарик працює в мобільній бригаді, яка за проєктом німецького Червоного Хреста надає людям, зокрема Любешівщини, медичну допомогу. Жінка розповідає:

– У вайбері є група, в якій спілкуються ті, хто має статус вимушено переміщених осіб. Там і побачила оголошення голови Волинської обласної організації Товариства Червоного Хреста з приводу того, що в цю бригаду потрібний волонтер. Я зразу поцікавилася цим і мене взяли. Нас четверо – водій, сімейний лікар, медична сестра і я, волонтер, – їздимо по селах і надаємо мешканцям медичну допомогу.


За словами жінки, кожен день бригада буває в селах Любешівської, Прилісненської, Маневицької територіальних громад, зустрічається з людьми у приміщенні ФАПу. Комусь треба тиск поміряти, іншому – визначити вміст цукру в крові чи зробити кардіограму. Після огляду за потреби і безкоштовні ліки хворі одержать. Для Анни Губарик, яка до великої війни на Волині бувала не часто, це ще й неабияка можливість ближче познайомитися з поліським краєм.

– Тепер я знаю, – ділиться враженнями пані Анна, – і найменше село Любешівщини, де ніби зупинився час, – Сваловичі, де всього десять-дванадцять хатин. У цьому населеному пункті нема ні медичного закладу, ні клубу, ні школи, тож нашу бригаду сваловичівці приймали в одній із хат, куди прийшли престарілі самотні жінки (а такі переважно живуть тут – та й із них декого на зиму діти забирають до себе в селище Любешів чи якесь більш цивілізоване село. – Авт.). Вдруге ми їхали сюди вже з невеличкими подаруночками від Червоного Хреста. І, до речі, фільм про роботу нашої бригади був знятий саме в цьому незвичайному селі.

…Доповненням до нашої розмови стали фотознімки – промовиста ілюстрація до того, як живеться сімейству переселенців на Любешівщині. Одні кадри розповідають, як мама із синами, Сергієм та Данилом, збирала влітку чорниці. Інші свідчать про те, що вже два Великодні відзначили у селі Зарудче. А ще є на світлинах чимала снігова баба, яку хлопці поставили торік на городі біля хати, розмалювавши жовто-блакитними кольорами.


Та є серед знімків особливо зворушливий – коментуючи його, Анна Губарик розповіла:

– Навесні ми з синами зробили паперові кораблики й пустили їх на воду в Стоході. Ці кораблики – символ нашої мрії про те, щоб Україна якнайшвидше виборола Перемогу й ми змогли повернулися в свій дім у Скадовську. Ми загадали, що по Стоходу вони попливуть у Прип’ять, яка впадає в Дніпро, звідти потраплять у Чорне море, яке дізнається про нашу мрію,– й вона обов’язково збудеться!