Посеред зазвичай морозного лютого навдивовижу теплими і сонячними були минулі вихідні. Та не бачили того весняного світла у цей час в родині Самсонюків із Нуйно, не гріло їм сонечко, закрила від них білий світ чорна пелена скорботи. Назавжди полишила їх та пішла у Вічність їхня близька людина – коханий чоловік, тато й син, а ще – Герой поліського краю, наш захисник і мужній воїн Самсонюк Михайло Володимирович.

Рід Самсонюків був завжди дуже дружним. Навіть вилетівши з батьківського гніздечка, всі п’ятеро дітей оселилися поруч, дехто геть по сусідству. Разом працювали в полі, помагали один одному будуватися, збиралися у сімейному колі на свята. Вони стали прикладом великої родини, яка навіть через десятиліття не втратила єдності. Як ті міцні молоді пагони родового дерева завше трималися всі купки й коріння предків, - пише газета Полісся.

Михайло був другим по віку після сестри, але найстаршим із чотирьох хлопців. Тож змалку мав бути еталоном для молодших братів, ділився з ними досвідом. Відслуживши півтора року строкову службу у Хмельницькому, почав їздити на сезонні роботи.

5 жовтня 2007 року – один із найщасливіших днів його життя. Одружився! А через рік святкував ще радіснішу дату – народження первістки Маргарити. Ну викапана маленька копія тата!

Поступово, тяжко збираючи копійчину до копійчини, молоде подружжя почало облаштовувати власне обійстя. Як грибочки, один за одним виростали літня кухня (де одразу тимчасово мешкали), гараж, майстерня…

У 2013-му з’явилася друга татова потіха – донечка Іринка, яку понині ніжно називав «моя Ціпашка» (циплятко). А у 2018 році завершили зводити омріяний будинок. Здавалося, от-от ще розберуться з позиками і нарешті вже спокійно заживуть. Їхня хата, що вигідно розташувалась у центрі села, стала гаванню для рідні та друзів. Тут завжди був гамір, задушевні розмови та затишок. 

Та в буденні клопоти і плани молодої сім’ї нахабно увірвалась війна. 4 березня 2022-го Михайло Самсонюк вступив в ЗСУ, став військовослужбовцем мінометної батареї 14-ої ОМБр. Його шлях пролягав через фронтові позиції Миколаївщини, Донбасу, Запоріжжя, Харківщини.

8 вересня того ж року отримав осколкове поранення в районі Куп’янська. Тож потрапив у госпіталь, потім реабілітація. На додачу після пережитих лихоліть передової вироком прозвучали ще два набуті діагнози – цукровий діабет та астма. Попри все обмежено придатним повернувся на службу. Правда, вже у військову частину у Володимирі, згодом був переведений у формування роти охорони Другого відділу Камінь-Каширського РТЦК та СП (Любешів).

19 січня 2023 року за попередні здобутки на фронті, високі показники військової підготовки й уміле несення бойового чергування йому вручили нагрудний знак полководців «Сталевий хрест» – відзнаку Головнокомандувача ЗСУ. Однак, вислизнувши з пазурів смерті на лінії вогню, не вберіг себе від неї на мирній землі. Життєвий вогник Михайла раптово згас 16 лютого 2024 року під тихим зоряним небом Волині. Йому назавжди буде 40. 

«Наче відрізали мені праву руку… Все життя він старався для добробуту своїх діток. Кожну шпарину свого дому зводив власними руками: не купував готове, хотів змайструвати. Любив працювати з деревиною. Старанно виточив і сходи, і садові меблі. Все казав: будете дивитися й знати, що то я зробив. Тепер дивимось… Усе нагадує про нього. Єдине, не гудуть вже його верстати в майстерні. У них теж скорботна хвилина мовчання, навічно… Михайло був активістом, дуже щедрим й приязним, у нашому домі завжди було велелюдно. Він любив цю атмосферу єднання, застілля», – розповідає про чоловіка овдовіла дружина Людмила.

17 лютого у їхньому будинку зібралися не лише найближчі люди. Віддати шану захисникові та провести його в останню земну дорогу прийшло все село, приїхали мешканці довколишніх населених пунктів, прибули здалеку навіть армійські побратими Михайла. Двору і дороги не вистачало, аби всіх вмістити! Кожен намагався підтримати родину і матеріально, і щирим словом. У руках жінок паралельно кипіла робота – старанно готували поминальний обід, востаннє накрили стіл для Михайла…На жаль, не святковий, на жаль, без гостинних примовлянь й тостів господаря. Вже ні до кого не озивався хазяїн, якби хто не просив. Навіть до своєї маленької «Ціпашечки». Краялись маленькі серденька донечок за батьком. Як так тата поклали в домовину й засипали землею?

Встелятимуть тепер квітами, як ковдрою, його могилу, щоб не змерз і було йому гарно. Скувало горе пронизливим болем ще двох дорогих воїнові жінок – матір і дружину. Не бачили світу в той чорний день… Відламала смерть з родового дерева від братів і сестри Михайлову гілку, та встиг він пустити молоді пагони для наступних поколінь. 

Іванна ГАЙДУЧИК

Фото: газета Полісся