Житель Чарторийська Камінь-Каширської громади Микола Колбун майже два роки воює у складі 3-ої роти 51 батальйону 100-ої Волинської бригади ТрО.

Про бійця ЗСУ розповідає Сергій Гусенко на фейсбук-сторінці газети «Нова доба».

Невдовзі, 11 квітня, Микола Сергійович зустрічатиме своє 55-річчя. Проте ніколи не забуде останній день народження, коли заступив на чергування на «нулі» під Лиманом, а вже наступного – отримав тяжкі поранення.

Пан Микола народився у с. Старий Чорторийськ. Після школи навчався в Колківському СПТУ-24 на шофера-механіка. Два роки відпрацював у колгоспі. Потім двадцять років служив командиром відділення в пожежній охороні у Вараші. Вийшов на пенсію і не думав, що доведеться ще раз одягати військову форму.

Останнім часом чоловік проживав із 89-річною мамою Тетяною та дружиною Валентиною, яка донедавна працювала бригадиром в ТОВ «Хайберрі», а нині вже пенсіонерка. Спільно виростили п’ятеро дітей. Старша донька Альона вчителька історії і тепер проживає в Польщі. Сини Тарас, Роман, Юрій теж працюють у цій країні будівельниками, а найменша Мирослава навчається в Луцьку на логіста.

– Коли почалась повномасштабна війна думка була одна – щоб вороги не пішли на Волинь. Тому так багато й було добровольців, – розповідає Микола Сергійович. – 26 лютого 2022 року разом із односельцем і однофамільцем Олександром Колбуном поїхали до Центру комплектування в Маневичах. Наступного дня нам сказали прибути із речами. Мали йти у 14-ту бригаду, але нас перенаправили до 100-ої Волинської бригади ТрО.

Чоловік потрапив в 51 батальйон бригади, який базувався на північному заході Камінь-Каширського району, отримав посаду кулеметник. Практично весь 2022-ий рік виконував поставлені завдання на Волині. 

– 28 березня 2023 року ми виїхали на схід до Лиману. Постійно чергували на «нулю» і перебували від російських позицій на відстані чотириста метрів, – згадує воїн. – 11 квітня, у свій день народження, знову заступив на пост, а наступного дня під час артобстрілу отримав важкі поранення в праву сторону тіла – руку, ногу, були пошкодженні внутрішні органи. Довелося дев’ять місяць лікуватися по госпіталях, зокрема у Слов’янську, в Дніпрі, Тернополі, Заліщиках Тернопольської області, проходив реабілітацію в Маневичах.

Пан Микола розповів, що солдатська дружба, взаємна допомога побратимів вартує багатого:

Щоб Ви знали як мене виносили хлопці… Я їм казав покиньте, а вони пронесли мене два кілометри під спостереженнями ворожих дронів та бомбьожкою. І завдяки їм та дякувати Богу, залишився живий. Знаєте, завжди треба хотіти жити… І як-не-як, треба комусь воювати. Бо якщо не будемо воювати там, доведеться боронитись тут».

На скільки можливо чоловік відновився і вже 2 вересня минулого знову поїхав на Схід. Через місяць повернувся на чергову операцію в Луцький госпіталь. Після хірургічного втручання Микола Колбун мав можливість не лише не їхати на «передок», але й демобілізуватись, але він знову попрямував до своїх побратимів у Зарічне, Торське, що біля Лиману. Щоправда вже за місяць ще з кількома співслужбовцями за станом здоров’я повернувся у підрозділ на Волинь, де продовжує службу водієм-заправником. Раз у два тижня має можливість відвідати рідних вдома.

– Хочеться, щоб ця війна швидше закінчилась і ми повернутися додому, бо вже всі хлопці потомилися. Серед військових багато людей старшого віку від 45-и років, і здоров’я не дозволяє швидко відновлюватись. Я, можливо, трохи більше витривалий, бо у свій час довго займався футболом. Спершу згав за команду Старого Чорторийська «Стир», а потім, коли господарював і мав фінансову можливість, створив у селі ще одну футбольну команду «Колос». А є хлопці не такі спортивні. Проте всі мої побратими вмотивовані, бо знали, за що йдуть воювати, – наостанок каже тероборонівець.



Фото із домашнього архіву Миколи Кобуна