У прикордонному селищі Велика Писарівка Сумської області Сергій Дикий прожив близько тридцяти років. Чверть століття працював у місцевій лікарні завідувачем гінекологічного відділення. Дорожив своєю роботою, бо це було його покликання. І досі топтав би стежину до рідного закладу, якби не війна.

Про лікаря пише газета Волинь. 

24 лютого 2022 року я саме мав нічне чергування,– пригадує. – О 5-й ранку вийшов на вулицю й почув вибухи, а біля прикордонного переходу побачив велику заграву від пожежі. Зрозумів:почалася війна… А о 7–8-й годині селищем уже рухалися колони ворожої техніки – танки- БТРи. Люди їхали на роботу, бо до кінця не розуміли, що відбувається. Наші прикордонники і працівники поліції отримали наказ переміститися вглиб країни, залишили селище.

Потім, через два дні, почалися перші запеклі бої в місті Охтирка, що за кілька кілометрів від їхнього селища. Бойові дії охопили також Велику Писарівку. Гради, літаки, вакуумні бомби… Сергій Якович каже, що понад два тижні вони не виходили з лікарні. Постійно підвозили поранених, у тому числі й полонених росіян, яким потрібно було надавати допомогу, рятувати від смерті. Так доводилося працювати тривалий час.

Коли почало зникати світло, не стало зв’язку, я зрозумів, що залишатися там небезпечно, став шукати варіанти,– мій співрозмовник пам’ятає все майже до деталей. – Оскільки в селі біля Нововолинська мешкав двоюрідний брат, зателефонував йому й вирішив їхати через Харківщину, єдиним більш - менш безпечним шляхом, який називали «дорогою життя». Але через велику кількість блокпостів добиратися було все одно непросто. Лише дорога до Умані тривала 12 годин. Потім уже прямував на Волинь. Згодом винайняв квартиру, почав шукати роботу. В Іваничівській багатопрофільній лікарні мене прийняли охоче.

На Волинь Сергій Якович спочатку приїхав сам, а потім до нього приєдналися мама і бабуся його молодшого зятя. Прихистив їх у Нововолинську. Обидві жінки, одна з Харкова, інша з Миколаєва, покинули все та поїхали до чужого незнайомого міста. У Сергія Яковича вдома також залишилися господарство, приватний будинок, друзі, родичі, близькі…

Лікар каже, що працювати йому в Іваничах комфортно. Тут гарний колектив, де панує взаємоповага. Керівник Алла Володимирівна Баранчук, колеги завжди, коли потрібно, підтримують.

У лікаря вищої категорії Серія Дикого, який також і оперує, роботи вистачає. У вільний час він займається професійним удосконаленням. Коли запитала його про хобі, у відповідь почула:

Удома, де були умови у своєму будинку, любив майструвати з дерева – виготовляв ексклюзивні меблі. Навчився сам по собі. А зараз? Намагаюся багато читати. Підвищую свої знання в напрямку, за яким працюю.

Завели мову й про волинян, про те, як сумчанин оцінює тутешню атмосферу, стосунки між людьми. Каже, що великої різниці немає, хіба дещо інший говір.Люди загалом, як і в них, комунікабельні й привітні. Хоча, зазначив Сергій Якович, душа його там, на Сумщині. Однак навіть за найбільшого бажання повертатися додому зараз небезпечно. Хоча думав, що виїжджає на місяць–два. Спілкується із земляками, які кажуть, що мінометні обстріли селища – явище, на жаль, звичне. Час від часу прилітають керовані ракети…

Зараз важко щось планувати, - по- філософськи розмірковує вголос лікар-переселенець, який вже заслужив повагу й авторитет серед колег і пацієнтів у колишньому райцентрі Волині. Спочатку перебував, як й інші, у так званій фазі очікування. Здавалося, наші ось - ось виженуть ненависного ворога. Тепер, як це не прикро, переживаємо фазу очікування. Невідомо, що буде завтра… А поки що живемо сьогоднішнім днем, живемо надією. Тут, у тилу, допомагаємо нашим ЗСУ, нашим людям, наближаємо довгоочікувану перемогу.