Сім’я Олександра та Мар’яни Оніщуків із Замшан Ратнівської громади протягом двох років займається виготовленням теплиць. Чоловік і жінка купують металопрофіль, ріжуть, гнуть його, щоб сформувати дуги потрібного розміру, роблять розбірну конструкцію і монтують її на місці в замовників.

Хоч займаються цією роботою порівняно недавно, але гарно зарекомендували себе у Ковельському, колишніх Ратнівському, Старовижівському, Любешівському та Камінь-Каширському районах. Вони охоче розповіли, як навчилися виготовляти парники, які стають зараз дедалі популярнішими, - пише газета Ратнівщина.

Перше, що зацікавило в розмові, як вони опинилися в Замшанах, бо Олександр родом із Видраниці, а Мар’яна – із Зоряного.

Олександр розповів, що після одруження вони мешкали разом з батьками. Окрім їхньої сім’ї ще жив брат з дружиною і дітьми. Загалом під одним дахом мирилося десять людей чотирьох поколінь. Стали підшуковувати варіанти, щоб зняти житло, і випадково дізналися, що в Замшанах недалеко від лісу продається квартира. Приїхали, подивилися і зрозуміли, що це й буде їхнє сімейне гніздечко.

«Тут наш тихий куточок», - констатують Оніщуки.

Запитала в подружжя, як у них виникла ідея виготовляти теплиці. Вони розповіли, що ще до війни хотіли встановити собі парника. Поцікавилися на місці, пошукали у Волинській області – нічого не знайшли. Вивчили питання в інтернеті.

«Було дорого, - каже Олександр. - Матеріали сумнівної якості. Міста, в яких виготовляють, – Полтава, Дніпро, Одеса. Доставка дуже дорога. Порахували, що це нам аж ніяк не вигідно. Тому стали вивчати питання з іншого боку – як зробити її власноруч».

Як каже Мар'яна, першу теплицю для себе робили цілий лютий місяць. 

«Спроектували, змоделювали, на папері намалювали ескіз, в інтернеті подивилися приблизно, як має вийти, - продовжує Олександр. – Верстата, на якому можна гнути метал під потрібним кутом, самі зробили. Там теж треба дуже прискіпливо все розрахувати. Мені одразу здалося, що все це легко, але не все так просто, як здавалося на перший погляд. Треба було багато розрахунків. Купувати верстат не хотіли, бо ціни і якість були не відповідними».

Ось так зробили собі теплицю, а далі люди почали питати, чи не зробили б їм. Тоді й прийшла до Оніщуків думка: а чом би й ні? Налаштувалися і почали робити.

Розпитую, що складного й особливого у цій роботі. А вони дружно відповідають, що найголовніше – мати багато місця. Треба, щоб було де розміститися.

«Ніби, здається, що це просто каркас, але треба ж ту дугу десь виставити, скласти, - каже Олександр. - Зварювання, фарбування – це все робочі процеси, які треба організувати, але нам це подобається. Мені ця сфера ну чужа, бо працював на будівництві, ремонтував автомобілі, відповідно ази знав. З часом наловчилися з дружиною робити теплиці різних розмірів і форм».


Зараз вирощування овочів у теплицях стає дедалі популярнішим чи то через зміну клімату, чи то через бажання людей обробляти меншу площу, а збирати з неї більший урожай. Ті, хто навчився працювати в теплиці, відчув переваги, а хто ніколи не пробував, переконує, що це зайва трата грошей. Отож запитала в Олександра і Мар’яни, як часто і хто саме замовляє в них їхню продукцію.

«Загалом, людям недешево купити готову теплицю з установкою, - каже Мар’яна. - Замовляють хтось на подарунок для близьких, хтось – фанат городництва. Городина зараз дешева. Людям вигідніше купити готове, ніж вирощувати своє. Але ті, хто замовляє, раді, що ми самі встановлюємо теплицю, бо це забирає багато часу і не кожен вміє та знає, як це зробити».

Оніщуки накривають свої теплиці поліетиленовою плівкою високої цупкості. Та зараз досить популярним стає полікарбонатне покриття. Попросила пояснити, чому не працюють з полікарбонатом і яка між ними різниця.

«Полікарбонат розрахований на те, що довше служитиме. Орієнтовний термін його експлуатації – 10 років. Але ніхто не гарантує, що не випаде град і не поб’є це покриття, а воно легко лопає і має здатність вкриватися цвіллю, - відповідають».

Тому комбінують плівку і полікарбонат. Його використовують на двері і вікна теплиці, а чохлом із плівки накривають основну площу.

Познайомилася з Оніщуками за роботою. Вони саме монтували черговий свій виріб. Здивувалася з того, як гармонійно вони співпрацюють, розуміють один одного з пів слова, а то й зовсім без слів. Чоловік і дружина комбінують роботу так, як повноцінна бригада робітників. Висловила своє здивування, бо нечасто зараз побачиш жінок, які роблять на рівні чоловічу роботу. Мар’яна усміхнулася і з приємністю констатувала:

«Це, мабуть, звичка. Знаєте, як у кожній сім’ї, коли люди одружуються, встановлюються якісь правила. У нас було одне правило: ми робили все разом».

А чоловік додає:

«Зрозуміло, що не хочеться, щоб все це робила дружина. Але на сьогоднішній день так. У нас були великі плани перед війною. Російське вторгнення внесло свої корективи. Радіємо принаймні з того, що займаємося справою, яка обом до душі, хоча всяке буває (усміхається і з любов’ю дивиться на Мар’яну. – Авт.), часом і сердимося один на одного, але то життя!».

Подружжя Оніщуків трудиться увесь рік. Взимку роблять металеві конструкції, щоб навесні чи восени встановлювати теплиці людям, а з ранньої весни працюють у своїх теплицях. Вирощують розсаду помідорів, перцю, капусти, доглядають за овочами. Вони дуже прості і доступні люди. У них є якась своя сімейна гармонія, яка дуже відчувається, коли спілкуєшся з ними. І цей особливий шарм, свої життєві цінності вони передають синочкові – першокласникові Іванкові, який зростає у працелюбній сім’ї, де його вчать цінувати людську працю.