Наталія Белімова родом з міста Харцизьк, що на Донеччині.  Рятуючись від війни, приїхала до Луцька. Тут жінка почала виготовляти льодяники. Згодом маленьке хобі переросло в бізнес.

Про жінку пише газета Волинь.

«Чотири роки ми жили в окупації з думкою, що ось-ось наші звільнять»

Наша розмова почалася, звичайно, із спогаду про мирне життя – про те, що і в найтяжчі хвилини допомагає не падати духом. Тобто з любові, з якої виросла їхня сім’я.

– Це мій чоловік – із Луганська, а я жила в Харцизьку на Донеччині. Але, видно, нам судилося зустрітися. Після школи вибрала Харківську залізничну академію. В цьому виші й познайомилася з Віталієм. У 2007 році ми одружилися і поїхали на роботу в Луганськ. Спочатку жили в його батьків. А невдовзі взяли кредит і купили дім. Ну, «дім», то дуже гучно сказано, бо це була справжня розвалюха, яку ми не один рік добудовували, ремонтували. Облаштовували так, як нам хотілося, вже не тільки для себе, а й свого маленького синочка Валерія. І ось коли виплатили кредит і, як кажуть, можна було вільніше дихнути, настав 2014-й...

Чотири роки, як каже жінка, вони жили в окупації. Шкода було залишати свій дім, у який стільки вклали і коштів, і сил. А ще ж була думка, «що ось-ось наші звільнять Луганськ». До того ж Укрзалізниця, в системі якої обоє працювали, залишалася на цій території. Хоч і в онлайн-режимі, але робота була.

– Та настав час, коли нас скоротили,– розповідає Наталія.– Я зрозуміла, що треба щось вирішувати. Спершу ми поїхали в Нікополь Дніпропетровської області. Чоловіка запросили на фірму, яка займалася встановленням сонячних батарей (це його «фішка» – в нас, у Луганську, на будинку теж була ферма альтернативної електроенергії). Я там мала роботу за своїм фахом інженера-будівельника на залізниці – в проєктній групі «Нікопольпрогресбуд».

А в 2019 році подружжя Белімових переїхало у Старобільськ, бо чоловікові запропонували повернутися на залізницю – Старобільську колійну станцію. На посаді інженера, а затим і головного інженера, він будував мости, які зараз, як із сумом зазначила Наталія, позривали окупанти. Сама ж вона, як каже, за що тільки не бралася, аби щось заробити, – навіть копірайтером була (писала на замовлення рекламні тексти)...

«Вранці прокидаємося, а в центрі Старобільська – російський прапор»

24 лютого 2022-го мало подарувати сім’ї Белімових гарні враження. На цей день вони запланували поїздку до Києва.

– Ми бували із сином в місті нашого з чоловіком студентства – Харкові. А от у нашу столицю й разу не вибралися. Тож купили квитки, замовили готель, підготувалися в дорогу. Та саме в цей ранок почалася велика війна. Перша думка, що все буде так, як до цього, впродовж восьми літ – постріляють і стихне. Старобільськ в стороні розташований, тож ситуація була спочатку незрозуміла: день–два ніби нічого небезпечного, а на ранок просинаєшся – російський прапор висить. Люди знімуть його, повісять український, а наступного дня все повторюється – прийшов натовп і зняв. Ми в центрі міста жили, то все бачили. А потім було заборонено чіпати окупаційний триколор.

Через місто росіяни гнали танки. Наталія із захопленням пригадує, як виходили проукраїнські мешканці Старобільська та буквально голими руками зупиняли їх («Оце так сміливці!). Але були й такі, хто радів «асвабадітєлям».

Разом із дівчатами-переселенками ми створили організацію «Старт у нове життя». Спершу ходили на навчання до когось, а тепер уже самі можемо працювати з тим, щоб собі допомогти.

– А ми з чоловіком, – говорить жінка, – відразу вирішили, що більше й дня не будемо жити в окупації. Чули про евакуаційні автобуси, тож хотіли на своїх «Жигулях» приєднатися до колони й вирушити в дорогу. Швиденько зібралися – й на тобі: офіційну евакуацію в той день відмінили. І от ми разом із знайомими, які теж машиною залишали місто, поїхали через сіру зону. Тепер, як згадаю це, то думаю, що ще раз не повторила б цього шляху – страшно було. Десь п’ятнадцять блокпостів довелося пройти, поки виїхали з окупованої території...

Не раз росіяни питали їх, чому не в ту сторону їдуть, – багато ж хто взяв інший напрямок. У Белімових була на всякий випадок заготовлена легенда: мовляв, у них там – старі хворі батьки, яких вони мусять відвідати. Наталія пригадує, яка то радість була, коли до них під’їхала стара розбита машина, й хлопці з автоматами, котрі вийшли з неї, спитали про документи. По синіх пов’язках на рукавах зрозуміли, що це – наші. І на прохання військових говорили слово «паляниця», яке на той час стало своєрідним паролем-перепусткою.

Цю радість переселенці пережили десь за Балаклією на Харківщині. Був короткий перепочинок у Полтаві, куди вистачило сил доїхати. Затим взяли курс на Захід України – в Івано-Франківськ. Хотіли колись побачити це гарне місто на Прикарпатті.

– Але, коли дісталися до Хмельницького, то були вже такі стомлені дорогою в суцільних заторах, що вирішили добиратися без зупинок на Волинь, – пригадує переселенка. – Справа в тому, що мати чоловіка – родом із Берестечка. Її сестра Галя живе зараз у селі Великий Омеляник поблизу Луцька. От їй і зателефонували та почули: «Ми вас чекаємо!» 6 березня ми виїхали із Старобільська і лише 10-го, через чотири доби, були тут, у добрих людей, які дали нам прихисток – обігріли, нагодували.
«Сьогодні вже маю й оптових замовників, серед яких і завод іграшок»

Белімови вдячні родичам, які дали їм прихисток. Але оскільки не хотіли їх обтяжувати («Це ж тітка Галя бігала біля нас, намагалася обслуговувати»), то почувши, що надається житло для людей зі статусом вимушено переміщених осіб у спеціально облаштованому будинку, скористалися пропозицією й поселилися там.

...Ми ж зустрілися з Наталією у двокімнатній квартирі, яку сім’я винаймає на вулиці Кравчука. Більше того, в одній із кімнат зараз, по суті, облаштовано робочий кабінет Наталії. Маючи невеличкий бізнес, жінка поки що виготовляє льодяники на своїй кухні, але вже шукає приміщення, щоб відкрити професійну майстерню. І ще багато чим вона займається, аби і копійку якусь заробити, й почуватися людиною, яка живе повноцінно. А ось як жінка до цього йшла, то про це ми з нею й говорили.

– У перші місяці, – пригадує Наталія, – ходили по «гуманітарках». У нас же нічого не було, бо ж у дорогу взяли найнеобхідніше. Як каже мій син, котрий п’ять шкіл поміняв за війну: «Що влізе у рюкзак – те моє». Уже маємо досвід евакуації. За якийсь час життя в Луцьку чоловік повернувся на роботу на Схід України. Тепер він вахтовим методом їздить туди й будує мости. А я – тут. За місяць – два без роботи мені стало нуднувато, і тоді пішла плести маскувальні сітки, дізнавшись, що до цієї доброї справи можна долучитися в «Арт-просторі» на вулиці Лесі Українки. Луцьк, до речі, дуже сподобався. Він справив на мене враження європейського міста.

Наталія з вдячністю говорить про те, що в Луцьку для переселенців є багато хороших програм. Зокрема, про те, як їх, жінок, котрим довелося покинути свої домівки, а то й зовсім залишитися без них, вчили адаптуватися до життя на новому місці. А потім, крок за кроком, вели до того, щоб вони відважилися реалізувати себе. У цьому сенсі жінка згадує, як їй допомогли навчання, запропоновані спеціалізованим формуванням управління соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді «ВОНА хаб. Луцьк». Саме там вона пройшла тренінги на теми: «Фінансова грамотність» та «Бізнес-ідея»:

– Знаєте, я зрозуміла таке: якщо нічого не робити в нашій ситуації, то бомжем не будеш – десь прихисток дадуть, нагодують. Одне слово, не пропадеш. Але коли хочеш мати щось краще, то треба рухатися – шукати можливість навчатися, аби на новому місці давати собі раду. Не кажу вже про те, що «ВОНА хаб. Луцьк» – це ще й таке необхідне спілкування. Приходила на заняття і знайомилася з дівчатами, котрі, як і я, опинилися на новому місці, які мають такі ж цілі, як у мене. Саме там народжувалися ідеї.

Ну а те, що Наталія Белімова почала виготовляти льодяники й це переросло в її бізнес, то все, як це часто буває, почалося з випадку. Якось вона зробила ці смаколики синові – вони йому сподобалися. Потім захотілося поекспериментувати – щось цікавіше зробила за підказкою з інтернету. А закінчилося все написанням бізнес-плану, здобуттям статусу підприємця.

Налагодити свою справу, як мовиться, на голому місці, допомогло те, що виграла грант від громадської організації «Розвиток Волині» і взяла собі «харчовий» принтер. Завдяки цьому може друкувати різноманітні логотипи на свої льодяники. 

– Спершу ходила по кав’ярнях, пропонуючи свою продукцію, – каже Наталія. – Зразу був не дуже втішний результат – із двадцяти лише дві взяли мої льодяники для продажу. Сьогодні вже маю й оптових замовників, серед яких – відомий виробник іграшок «Тигрес». Виготовляю смаколики для благодійних ярмарків. Крім цього, я проводжу майстер-класи для дітей та дорослих не лише в Луцьку, а й інших містах Волині. Маю ще й громадську роботу. Разом із дівчатами-переселенками ми створили організацію «Старт у нове життя». Спершу ходили на навчання до когось, а тепер уже самі можемо працювати з тим, щоб собі допомогти.

Ще, виявляється, Наталія увійшла до ради з питань внутрішньо переміщених осіб, яка створена при Волинській обласній державній адміністрації. А зрозумівши, що, як висловилася жінка, їй не вистачає потрібних знань, вона скористалася ваучером, наданим Центром зайнятості Луцька, й стала студенткою Маріупольського університету (виш евакуйований до Києва).