Україно-словацький проєкт «ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ», що стартував 3 грудня 2023 року в Луцьку, завершився у березні 2024-го підсумковим показом документального фільму з однойменною назвою в обох країнах.

Режисерка фільму Юлія Савчук та відеооператорка Анастасія Щира документували взаємодію дітей, емоційні стани, рефлексії і в українському Луцьку, і в словацькій Нітрі. Власне, це міста, які брали участь у проєкті. Був створений спільний перформанс української та словацької груп, пише ІА Волинські новини.

Режисеркою цього перформансу з української сторони стала Руслана Порицька з Луцька, а зі словацької Нітри – Маріца Шишкова. Перформативна частина й увійшла до фільму як важлива, чуттєва й визначальна складова.

Проєкт проходив у кілька етапів. Суть полягала в тому, що підлітки з різних міст України, яка зараз у війні, шукали внутрішнього ресурсу, щоб втримати, попри всі виклики, вектор руху до майбутнього, мати силу йти вперед, спираючись при цьому на одвічні ціннісні символи своїх народів: як-от земля в українців, вода – у словаків. А також на комунікацію та взаємодію. На спробу донести надзвичайно важливий вплив цих факторів – сукупно – одне до одного.

Потому дві команди об’єдналися в Нітрі і протягом пʼяти днів творили спільний перформанс, який червоною ниткою пройшов крізь підсумкову документальну стрічку Юлії Савчук. У фільмі звучать голоси підлітків зі словацьких Нітри, Братислави, Шалі. А також з українських Донецька, Луцька, Рубіжного, Ужгорода, Краматорська, Новоукраїнки, Нового Мозира, Херсона, Маріуполя, Ізюма...

Коди відбувся перформанс і завершилася поїздка, з 10 лютого 2024 року розпочався монтаж документальної стрічки «ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ». Для творчині фільму важливим було зробити її такою, яку побачить якомога більше дорослих по всьому світу.

Чому? Бо саме українські діти через війну сьогодні змушені вкрай швидко стати дорослими.

Це вони відповідають на запитання: що таке безпека?

Що таке впевненість у майбутньому? Що таке свобода?

Відповідає покоління GenRе, юні дорослі, які вчились онлайн під час ковіду, а тепер змушені робити це під звуки сирен у бомбосховищах. Їм важко? Ні, їм нестерпно. Але навіть в цих умовах вони знаходять причини, аби по-дитячому захопливо сміятися, лишаються сміливими та проактивними, вільними та відповідальними. Вони співтворять та надихають.


Це вони везуть у Словаччину жменю української землі та співають пісень, які співали кілька поколінь їхніх предків. Для них земля ніколи не буде порожнім звуком. Як для словаків – вода. Дари землі, яка живить своїх дітей правдою і силою – цінності, які сьогодні також захищають дорослі українці, батьки цих українських дітей. І про це у фільмі йдеться також.

«Робота з документальним фільмом – найскладніша, – коментує свій творчий продукт режисерка Юлія Савчук. – Бо ти достеменно не знаєш і не розумієш, що отримаєш в кінцевому варіанті. Треба бути щохвилини включеним, щоб не упустити найважливішого. Робота над сценарієм починається тоді, коли вже все відзняли, весь матеріал переглянули. Тоді вже малюєш картину, ту, яку побачить глядач. У нас було дуже багато матеріалу, багато звукової частини. А в цьому всьому слід було знайти баланс. Щоб почули і побачили історію кожної дитини, бо це про молоде покоління загалом. Покоління, яке ми не маємо права втратити».