27 лютого батькам загиблого героя молодшого лейтенанта Олександра Мельника із села Підгір’я Забродівської громади Світлані Іванівні та Валерію Васильовичу вручили орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким їхній син був нагороджений посмертно.

Молодший лейтенант Олександр Мельник, позивний «Блєск», загинув 25 серпня 2023 року поблизу села Роботине Запорізької області. Офіцеру було 25 років, - пише газета Ратнівщина.

Мама Олександра Світлана Іванівна розповідає, що війна застала Сашу в Німеччині. Після закінчення Волинського національного університету імені Лесі Українки (здобув ступінь магістра географії) він виготовив візу і працював у Польщі. Коли затопило місто Кьольн у Німеччині, разом зі знайомими він поїхав туди на роботу як волонтер. Хлопці оббивали штукатурку, демонтували зруйновані будинки. Звідти поїхав на роботу у Данію, потім на острів Зюльт у Німеччині. На момент початку війни він працював у Гамбурзі, а Світлана Іванівна у той час була на роботі у Вроцлаві.

Уже 25 лютого 2022 року, на другий день війни, Олександр повернувся в Україну, бо почуття патріотизму не дозволило залишатися за кордоном. Слідом за ним приїхала 2 березня додому й мама. Якийсь час жив у Луцьку, але не міг змиритися з тим, що триває війна. Особливо хвилювався за товаришів, які воювали. 

- У нього був друг Рома, вони вчилися в Луцьку разом, - пригадує мама Олександра Мельника. - Приїжджали разом до нас на Різдво. Вони так дружили! Рома пішов воювати раніше. У нього був позивний «Чечен». У вересні 2022 року він зник безвісти. Його й досі не знайшли. Сашу з тих пір як підмінили. Він нам нічого не казав, а сам рвався на війну. А вже після того, як загинув односельчанин Артур Середюк (15 жовтня 2022 року), він остаточно вирішив, що йде воювати. Нічого нам не кажучи, поїхав у військову частину в Житомирі. Нам розповідав, що він в Луцьку, що працює. А сам уже 6 грудня у свій день народження прийняв військову присягу і став військовослужбовцем 82-ої окремої десантно-штурмової бригади.

Пройшов навчання у Житомирі, Одесі, в Німеччині і вже 16 лютого 2023 року йому присвоїли звання молодшого лейтенанта. Мама пригадує, що син, жартуючи, зауважував, що для здобуття ступеня магістра йому знадобилося 6 років навчання, а на військового вчився лише півтора місяця. Але він цим жив. Був інструктором і командиром взводу, вчив хлопців, як поводитися в умовах війни. Дуже за них хвилювався. Якось зателефонував і попросив, щоб молилися, бо його хлопців відправили «на нуль». А коли сам опинився на передовій, рідним не зізнавався, бо не хотів, щоб хвилювалися. 

Разом із побратимами він брав участь у боях за Херсонську, Дніпропетровську та Запорізьку області. У червні 2023 року Олександра Мельника відправили в Запорізьку область. На зв’язок виходив рідше. Батькам і сестрам казав, що на завданні, в лісі, що інформація секретна, але всієї правди не розповідав.

- З 7 серпня важко до нього було додзвонитися, - пригадує Світлана Іванівна. - Він був командиром взводу і постійно підбадьорював хлопців – все вперед, вперед. Побратими постійно йому казали: «Саша, ти ще навоюєшся!» - а він рвався захищати Батьківщину. Ще 24-го серпня я привітала його з Днем незалежності. Бачу, він не в мережі. Я завжди напишу щось, дивлюся, чи він передивився, і по тому орієнтуюся, що все добре. Потрошку писала, акуратно. Знаю, що в нього немає часу. Він у відповідь кинув мені відео, в якому віддав честь зі словами «Бажаю здоров’я»! Я йому відписала: «І тобі бажаю здоров’я»! О 17:19 год. він написав останнє словечко «Міцного!». Це була остання звісточка від Сашка. Вже 25-го на зв’язок він не вийшов. 31 серпня нам прийшло сповіщення, що син пропав безвісти. Ми з сестрою подавали документи скрізь – у «Червоний Хрест», у Верховну Раду з надією, що він полонений, щоб претендувати на обмін. А 4 вересня дізналися, що його нема. То таке було пекло! Не дай, Боже, таке пережити – впізнавати свою дитину, але треба було знайти його! Нам так допомогли люди – рідні, близькі, знайомі, знайомі знайомих! І тільки 10 вересня, на 17-й день після загибелі, ми його хоронили.

Уже трохи більше, ніж півроку минуло з дня загибелі Олександра, а серця рідних краються від болю втрати. Спочатку не вірили у те, що зник, потім у те, що загинув. Водночас хотіли дізнатися обставини, за яких загинула дитина. Побратими розповіли, що під час штурму в нього поцілив ворожий дрон. Розум відмовлявся вірити, бо він завжди викарабкувався з будь-яких проблем. Був надзвичайним оптимістом. Болить усім, бо він був дуже добрим. 

Мама з пекучим болем і світлим спомином розповідає, що він з маленького був дуже публічним, скрізь першим – у школі, серед ровесників. Його любили і дорослі, й діти. Коли приїжджав додому з навчання, з роботи, у їхню хату сходилися всі – його однолітки, старші і навіть дітвора – забирали його разом у футбол пограти. Він з усіма спільну мову знаходив. Патріотом був. Такого не було, чого б він не знав! На будь-яку тему був компетентним. Сам на слух навчився грати на гітарі, на фортепіано.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності України та вірність військовій присязі Указом Президента України Володимира Зеленського від 12 жовтня 2023 року № 688 Олександр Мельник нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

А рідним досі не віриться, що їхній Саша більше не прийде до отчого дому. Серце матері не сприймає, що його більше немає. Світлана Іванівна каже, що розумом усе усвідомлює, а голова і серце все одно працюють нарізно. Вона висловлює вдячність усім, хто не залишив їхню сім’ю у важкий час, дякує Богові за дочок, які без слів розуміють і проживають разом із батьками горе, й констатує, що єдині її ліки – це палка молитва. Бо вірить, надіється і просить у Бога Царства Небесного для сина та миру для нашої стражденної України, щоб повернулися живими і здоровими додому всі сини і доньки, які стали на її захист.