30 березня стало відомо про загибель в районі населеного пункту Тарасівка, Запорізької області 26-річної військової, капітана Надію Сергіївну Войцишин з Любомльської громади.

Спогади про Героїню написала у фейсбук-спільноті «Волонтерська допомога Любомль Волинь»  Катерина Мокренко.

«Ну що, мій рідний, милий серцю Любомль, ми ще не зустрічали «на щиті» Янгола-дівчинки, Дівчинки-Героя.
Надія Войцишин… Навічно молода, усміхнена, красива… Навічно 26… Навічно в строю…», - пише волонтерка.

За словами Катерини Мокренко, Надію ще в 2014 маленькою дівчинкою батьки привезли в Любомль, щоб вберегти від жахіть, які відбувалися там, де вона народилася та виросла. Адже родом вона з місто Попасна Луганської області.

«Жила та закінчувала школу в тітоньки в Любомлі. Вже тут підкорила багатьох своєю українською – розмовляла виключно рідною, солов’їною. По закінченні школи, вступила на педагогічний факультет в м. Рівне, паралельно навчалася також на військовій кафедрі. Хоч в ріднім місті на той час стало спокійніше, вирішила залишитися на Західній Україні, бо жила, надихалася, любила усе, що стосувалося українського. Надійку цікавило усе – обряди, традиції, звичаї, поезія, культура, бо Україна була коханням її життя», - йдеться у дописі.

У 2020 році 18-річна Надія прийняла рішення – вступила до лав ЗСУ. 

«Це вражає в самісіньке серце. Молодесенька дівчинка в 18 років пішла служити, бо мріяла про вільну, сильну, незалежну Україну. На такий поступок не здатні навіть сьогодні, через два роки після початку війни, багато дорослих чоловіків. Це вартує шаленої поваги», - додає волонтерка.

У 2022 році Надійка вийшла заміж. Її чоловік Юрій Войцишин теж сьогодні боронить наш спокій.

«То було кохання усього її життя. Вони безмежно кохали. Уся стрічка Наді була наповнена коханням, мріями та планами на майбутнє зі своїм коханим: «Вірю, нашій щирій Любові не буде краю»… Вони жили, кохали, бачили своє майбутнє до глибокої старості разом… Вони мали народити дітей, виховати їх такими ж Справжніми як самі, навчити любити Україну понад усе… Але ж ні, Надійка ніколи вже не стане мамою… Бо наш «старший брат», наш «гуманний сусід» чомусь вирішив «визволити» нас від «тягаря нацизму» (прошу вибачення, прорвало)… 

Надя дуже мріяла про гучне, велике весілля (бо побралися з коханим швидко, в колі найрідніших). Все казала: «Закінчиться війна, відгуляємо з усіма традиціями, з друзями, рідними». Навіть сукню замовила-купила… Тепер ця сукня весільна, разом із вишиваною сорочкою чекають на свою наречену, щоб бути вложеними в домовину, та супроводити в останню дорогу…..
Надійка була дуже світлою, щирою, доброю, привітною, завжди з теплою усмішкою на устах. Вона була Сонечком, надією та опорою для своїх рідних, дідуся з бабусею, матусі з татом та братиком, для тітоньки, сестричок. Була хорошим, надійним другом для цивільних друзів, та побратимів. До слова, Надя служила зі своїми побратимами нарівні, мала звання капітана (впевнена, такі звання за просто так не присвоюються).
Надя була милою, красивою, ніжною, тендітною для свого коханого. Хочеться, щоб пам’ять про неї залишилася такою, якою вона була сама — світлою, сонячною, усміхненою.
Пишаюся, Надійко, що маю таку землячку. Тепер ти залишишся для мене особисто прикладом, як можна любити свою рідну Україну і все українське.
Світла тобі пам’ять, дівчинко!», - написала волонтерка.



Фото: фейсбук-спільнота/Волонтерська допомога Любомль Волинь