14 квітня на «щиті» додому із фронту повернувся військовослужбовець із Каменя-Каширського Федчик Володимир Костянтинович. Його життя під час виконання бойового завдання обірвав ворожий авіаудар.

Спогади про земляка написали в газеті "Полісся".

Володимир був найстаршим із чотирьох дітей у сім’ї. Із юних літ він обожнював фотографувати світ довкола – пейзажі, своїх рідних… Збереглося безліч знімків закадрованих на плівку його руками, але мінімум тих, на яких є його обличчя. Він не любив потрапляти на світлини. Не любив і хвалитися своїми здобутками. Не розповідав рідним про війну та навіть свою службу в армії. Не обговорював когось і не хотів бути об’єктом чийогось обговорення.

Тож і не дивно, що до останнього не знали, що у Збройних силах він користувався неабияким авторитетом та за рік служби був тричі нагороджений за відданість державі, доблесть і відвагу. Одна із відзнак – Почесний нагрудний знак «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ, якого вручають в особливих випадках за сумлінне виконання обов’язків, розумну ініціативу в бою, значний особистий внесок у боротьбі з окупантом. 

Володимир Федчик пішов до війська в січні 2023-го. За цей час був у кількох підрозділах, брав участь переважно у штурмових діях на Харківщині та Донеччині. Торік у грудні отримав у бою поранення, після кількатижневого лікування і реабілітації повернувся на фронт. Опанував навики кулеметника. Останнім часом перебував у рядах 115-ої окремої механізованої бригади у Донецькій області. Там цієї весни, 5 квітня, захищаючи свою країну, він і загинув.

Змалку спокійний, простий, поміркований, замкнутий від сторонніх. Але, як ніхто, совісний та справжній вірний друг для тих, кому довірився. І він мав такого надійного товариша у рідному Камені-Каширському. Із самісінького ранку 14 квітня військовослужбовець Сергій Єфімов пішов сам на кладовище копати могилу своєму полеглому найкращому другові. Влітку 2022-го він втратив на фронті рідного брата Олександра, тепер же, через два роки, буде хоронити ще й брата по духу і швагра Володю.

Відспівували захисника в храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Розіпнутий Христос, зображений на іконостасі, що в один із тижнів Великого посту традиційно виставляють посередині церкви, наче дивився згори просто у труну такого ж зраненого Володимира. Кожен із них постраждав та віддав життя за свій народ. Тільки Господь знає, через що захисникові довелося пройти… 

Розривалась душа мами, яка не йняла віри, що в домовині її дитина. Уже два роки воєнні реалії тривожили її спокій, бо ж двоє її синів на сході боронять країну, один з яких — із перших тижнів повномасштабного вторгнення. Вкрилась сивиною, бідна, аж поки минулого літа від переживань тіло не скував інсульт. Як витерпіти її серденьку горе втрати свого первістка тепер? Приїхав із передової брат Руслан. Стискалися болем груди сестричок Людмили та Світлани.

«Війна – це війна. Там зло! Там гинуть люди. Усіх жаль. Але як шкода дітей! Скільки молоді там полягло, скільки отримали інвалідність… Якщо Бог має когось передчасно забрати, то хай візьме краще мене. Бо у мене є тільки я і мама. А у брата ще є діти й дружина, є для кого жити», – казав Володимир наймолодшій сестрі Світлані, переживаючи за долю Руслана і оплакуючи геть юних побратимів.

Все життя старанно зводив будинок на сусідній від батьківського дому вулиці. Бо якщо й женитися, то вже маючи куди привести дружину. Збудував омріяну оселю, але так у ній і не встиг пожити. Не встиг і одружитися. Його весільний коровай несли йому, на жаль, на кладовище. На грудях 46-річного воїна миготіла біла бутоньєрка нареченого. Але не до вінця йшов, а у світ мертвих. Спочиває тепер вічним сном поруч із татом.

Вклонитися востаннє Героєві на вулиці міста вийшли сотні людей, у всіх щось обривалося всередині. Бо ж мав би ще жити! Навіть донедавна сонячне небо не витримало й різко потужно заплакало, геть вкрило землю зливою. А може то насправді Ісус відкривав так для Володі ворота Царства Небесного… 

Знімки Володимира Федчика мало хто бачив за життя. Хай подивляться і запам’ятають, яким він був, хоча б тепер. Він гідний того, аби пам’ять про нього не згасала.

Іванна ГАЙДУЧИК