Молодший лейтенант 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Артем Оласюк з села Зарудчі Любешівської громади загинув 30 травня 2024 року на Донеччині. Захисник так і не дожив до своїх 23 років.

Історію полеглого воїна опублікували на сайті газети «Нове життя».

Артем був молодшим сином у батьків. Навчався у школі, в училищі та в університеті в Луцьку. Говіркий, життєлюбний – він мав безліч друзів, був душею компанії.

А потім почалася Велика війна. І він, тоді двадцятирічний юнак, котрий навіть не пробував солдатської каші, одним із перших пішов до військкомату. Так опинився у добровольчому формуванні територіальної оборони. А вже у червні 2022 року став у лави Збройних Сил України. «Не йди, синочку! Я ж не житиму без тебе!» – просила мати, стоячи перед ним на колінах. «Сину, обдумай добре, це ж дуже важливе рішення», – радив Артему батько, розуміючи всю небезпеку. А він твердо сказав, що не може інакше, що Батьківщина потребує захисту, і пішов. На війну. Такий молодий. Але такий відважний. Справжній українець.

Потрапив у 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. Навчався у Білій Церкві, в Одесі, згодом – у Великобританії. За досить короткий проміжок часу став офіцером, отримав звання молодшого лейтенанта. Командир взводу Артем Оласюк разом зі своїми побратимами перебував у самому горнилі війни – на Донеччині. Воював відважно, безстрашно. Отримував поранення, підліковувався і знову йшов на передову. Бо там були його хлопці, котрі стали вже рідними і які поважали та любили командира. Тож заслужено наш земляк отримав відзнаку своєї бригади – нагрудний знак «Україна або смерть».

«Мамо, я приїду у відпустку!» – сказав у телефонному дзвінку Артем. Як же зраділа Надія Оласюк! Відразу світ миліший став. Почали готуватися з чоловіком до приїзду сина. Дні почали рахувати до того часу, коли нарешті зможуть побачити його, обійняти, пригорнути до себе, сказати, як скучили і як люблять…

А війна тим часом робила свою страшну справу. І це відчуло материнське серце. Бо ж 30 травня жінка не знаходила собі місця, оскільки не могла додзвонитися до сина. Недарма. Уже за кілька годин вона почула найжахливіші слова для матері: її сина більше немає.

Поховали воїна на зарудчівському кладовищі.

Вічна пам’ять і слава Герою!