Як відбулося хрещення Русі

Якби князь Володимир Великий не пересварився із християнською Європою, Русь іще деякий час залишалася б язичницькою країною – доки не припинила би існування. Саме таким був кінець середньовічних князівств балтійських слов'ян кількомастами роками пізніше...

Про це написав журналіст, політичний оглядач Юрій Рудницький на порталі Українська правда.

День хрещення Русі завжди якось проходить повз.

Чи через те, що його відзначення, якщо хто забув, було реанімоване проросійськими колами на чолі з Дмитром Табачником у 2007 році, коли Україна активно обговорювала перспективи свого членства в НАТО, і комусь треба було відживити московський міф про «колиску трьох братніх народів».

Чи теж через те, що князь Володимир, попри всі його заслуги перед державою і церквою, ніколи не був моїм улюбленим історичним персонажем. Швидше навпаки.

У чому тут справа – не знаю. Може бути, в разючому контрасті між тим, що про нього говорить церква, і тим його образом, який у мене сформувався по прочитанню хронік, документів та історичних праць.

Адже ось в чому справа – християнство він прийняв, як видається, скоріше з великого переляку.

Судіть самі. Спочатку убив свого брата Ярополка – до речі, вже християнина. Принаймні версії про хрещення Ярополка від римської церкви, причому не без посередництва німецьких государів, у вченому світі розглядаються цілком серйозно.

Потім почав переслідувати християн (пам'ятаєте історію про двох варягів-християн, убитих за невтручання Володимира, що виглядало більш ніж красномовним?). Ними насправді могли бути прихильники «партії Ярополка» – саме вони, гадається, присягнули на вірність його синові Святополку після смерті Володимира.

Святополк увійшов в історію як Окаянний – і то лише через те, що прагнув захистити свої династичні права як законного спадкоємця руського трону, але зазнав поразки від сина Володимира і Рагнхільд (Рогнеди) – Ярослава. Історію ж, як і церковні перекази, пишуть переможці…

Потім Володимир пішов у похід на Польщу – на той час уже християнську державу, що знаходилася під заступництвом Святого Престолу і встановила більш-менш тривкі стосунки зі Священною Римською імперією німецького народу.

Ну, не кажучи вже про його затятість у встановленні язичницьких культів на державному рівні.

Християнська Європа навряд чи терпіла б усі ці неподобства. Рятувало Володимира, а з ним і всю свіжоспечену на той момент Русь тільки те, що Захід був зайнятий відсіччю масових набігів вікінгів.

Але рано чи пізно все це б закінчилося. Епоха вікінгів, до речі, добігала кінця – нормани потроху осідали на завойованих землях, хрестилися й цивілізувалися.

Тож рано чи пізно Руссю би зайнялися серйозно. Так само, як у Х-ХІІ століттях німці зайнялися язичницькими державами полабських і поморських слов'ян, котрі попсували своїм германським сусідам чимало крові морськими і суходільними набігами.

Адже подібні держави (або радше – племені чи теж міжплемінні утворення; до останнього і варто віднести дохристиянську Русь часів Святослава і Володимира) в ті часи знаходилися поза законом.

І хоча Європа завжди шанувала «право меча», на язичників це не поширювалося. Їхній напад на християнську державу міг легко обернутися проти нападника. Розорити таку «державу», розграбувати, перебити чоловіків, а з жінками вчинити, скажімо так, за законами воєнного часу – гріхом особливим не вважалося.

Чи не ці причини спонукали Володимира «змінити забарвлення»? Цілком може бути. До речі, існує версія (небеззаперечна, але підтримувана низкою істориків, у тому числі доктором А. П. Власто, автором фундаментальної праці «Запровадження християнства у слов'ян»), що ідею з хрещенням підкинув Володимиру його приятель і вихованець, майбутній конунг Норвегії Олаф Трюггвасон (один з двох Олафів, що в християнстві вважаються святими).

Але як хреститися? І головне – у кого?

І ось тут-то ми підходимо до відомої з літопису Нестора легенди про вибір віри. Нагадаю, що, згідно з нею, Володимир, розриваючись між ісламом, юдаїзмом, католицизмом і православ'ям, в кінці віддає перевагу останньому – нібито під враженням переказів своїх наближених про богослужіння в Констанитнополі.

Легенда ця, котра також стала частиною як вітчизняного, так і російського церковного переказу, насправді не витримує жодної критики. І ось чому.

З ісламськими країнами зв'язків у Русі тоді практично не було, окрім хіба що торгових – але не політичних. Торгівля ця була в цілому успішна, та й з пізнавальної точки зору річ корисна. Але географічно занадто клопітна, коштувала масу зусиль і часу.

До того ж кочівники по дорозі на Схід доставляли русам-вікінгам і союзній ним місцевій еліті масу проблем. Так що зв'язуватися з ісламським світом для тодішньої Русі було надто дорогим задоволенням. Як і ісламському світу з Руссю.

Саме ці обставини, на наш погляд, а зовсім не те, що «веселіє на Русі єсть пити», не давало ісламу на Русі жодного шансу. Зрештою, і в ісламських країнах, попри заборону Корану, не цуралися хмільного – варто почитати Омара Хайяма.

Про юдаїзм взагалі говорити не доводиться. Хазарія, єдина на той момент держава, де ця релігія була офіційною, так і не оговталася після майже смертельного удару, який завдав їй батько Володимира – конунг Святослав Завойовник. І, отже, ніяких гарантій дати не могла.

Рим – після всіх антихристиянських «художеств» майбутнього хрестителя Русі на внутрішньому і на зовнішньому фронтах – теж, здається, відпадав.

У князя Мєшка, правителя Польщі, з німцями були стосунки нерівні, до того ж, сусідні слов'янські племена не давали спокою – і тільки, на нашу думку, лиш це завадило йому впритул зайнятися Руссю, яка «відкусила» в 981 р. клапоть колишнього Моравського князівства (Перемишль, Холм та інші міста), пізніше відомий як Червона Русь.

Той уламок Великої Моравії потім на довгі століття перетворився на спірну територію між Руссю (пізніше – Україною) і Польщею і попсував чимало крові обом народам…

Але в разі чого Мєшко міг-таки зійтися з тевтонами – що, до речі, і сталося в 986 р., коли Польща опинилася під загрозою експансії полабських і поморських слов'ян та реставрації язичництва. І ще невідомо, чим би цей альянс обернувся для Русі, якби у Мєшка дійшли до неї руки.

Залишалася Візантія. Відносини з нею були теж не завжди теплі. Але, по-перше, між Києвом і Константинополем уже так-сяк склалася за останні сто з гаком років традиція політичного та економічного партнерства. По-друге, Візантія була досить сильним гравцем, здатним протистояти Священній Римській імперії, з якою вже тоді вона перебувала «на ножах».

До речі, до цих пір сперечаються, яку все ж таки форму християнства прийняв Володимир – православ'я чи католицизм?

Не праві, як не дивно, ані ті, ані інші. Церковний розкол, який формально розділив єдину церкву на дві основні гілки, стався тільки в 1054 році, а догмат «філіокве» (про те, що Святий Дух виходить як від Бога-Отця, так і від Бога-Сина, тобто Ісуса Христа), який є ледь не основною відмінністю між двома християнськими конфесіями, в латинській літургії був офіційно затверджений в 1014 році – тобто, аж через 17 років після Володимирового хрещення. Якщо прийняти за дату цієї події 987 рік.

І тут кілька слів стосовно дати хрещення. «Польський фактор», тобто, зближення Мєшка з німцями в 986 році служить, як нам здається, ще одним, хоча і непрямим підтвердженням того, що князь Володимир прийняв християнство («просвітився», як мовиться в літописі Нестора) не в 988 році, як стверджує церковний переказ слідом за «Повістю временних літ», а роком раніше – як повідомляє твір кінця XI століття «Пам'ять і похвала князя руського Володимира» авторства Якова Мніха.

Скоріше навіть так: ситуація на «західному фронті» змусила Володимира замислитися над зміною віри і дослухатися поради Олафа Трюггвасона. А поштовхом до конкретних дій стала інша обставина. Навіть не обставина, а щасливий випадок, який підвернувся вдало і своєчасно.

Імператор Візантії Василь Болгаровбивця, котрий змушений був захищати трон від зазіхань узурпатора Варди Фоки, сам звернувся до Володимира. Йшлося про військову допомогу, бо власних сил у імператора не вистачало.

Володимир вирішив використати щасливу комбінацію по максимуму – «парасолька» з боку Східної Римської імперії в разі можливих ускладнень на заході того була варта. І поставив Василеві умову: імператор в обмін на введення «обмеженого контингенту» варягів і слов'ян з Русі мусив видати за нього свою сестру Анну.

Василь, в свою чергу, дав зрозуміти, що не може видавати сестру за язичника і для початку князю слід бодай охреститися. Що Володимир і зробив. Причому перед походом на допомогу імператору Василю. Олаф Трюггвасон навіть запросив з такої нагоди з Візантії до Києва єпископа Павла (за версією доктора А. П. Власто).

Далі, в принципі, все відомо. Варда Фока був розбитий спільними силами, але імператор відмовився виконувати свою обіцянку. Тоді руси Володимира (вже християнина) розграбували Херсонес і погрожували піти на Константинополь.

Імператору, котрому все ще бракувало вірних йому військ, нічого не залишалося, як дотримати дане раніше слово. Крім того, Василь Болгаровбивця став хрещеним батьком хрестителя Русі.

А Русь стала офіційно християнською країною, зробивши перший крок до кола цивілізованих держав Європи.

Бо на підтримку могутньої Візантії могла розраховувати лише християнська держава.