Така недобра тенденція, коли батьки дозволяють своїм дітям чи то до 3-х років, а чи навіть до 18, робити абсолютно все, що їм заманеться зустрічається все частіше. Але насправді вседозволеність ні до чого доброго не приведе.

Про це в ефірі телеканалу ГІТ розповіла сімейна психологиня Наталя Гаєвська.

В чому ж справа? А річ у тім, що всі ми є дітьми своїх батьків. І якщо мене мої батьки в дитинстві в чомусь дійсно гнобили, в чомусь «прикручували гайки», можливо, я не відчував чи не відчувала себе достатньо вільною, мене не розуміли і т.д. і т.п., тоді мені хочеться зі своїми дітьми «відіграти» своє власне дитинство. Тобто, мені хочеться дати їм те, чого не було в мене, але далеко не завжди батьки задумуються про те, чи моїй дитині це потрібно, бо насправді я в дитинстві і моя дитина зараз – це зовсім різні речі! І я просто хочу сурогатно ще прожити своє дитинство в своїй власній дитині.

І тоді виникає така помилка, коли ми тою всієї вседозволеністю в дійсності псуємо свою дитину. Часто цим грішать матері. Батько, який намагається включитися, і десь трошечки «гаєчки попідкручувати», а насправді встановити правила, встановити кордони. Адже, для дитини надзвичайно важливо, щоб були чітко встановлені правила, встановлені кордони що можна, а що не можна.

Дитина в якої немає ось цих чітких кордонів, а є така вседозволеність – вона в подальшому виростає в таку тривожну людину, бо вона не знає і не розуміє, що можна, а що не можна, що біле, а що чорне. Виходить так, що все можна, а коли можна все – то я тоді берегів пускаюся, я не відчуваю себе в безпеці. Адже коли дитина знає, що ось це ти не роби, а це ти можеш робити – то дитина автоматично заспокоюється, навіть якщо їй це не подобається. Яскравий приклад, якщо дитині не подобається іти в мороз на вулицю без шапки. Але в нас є така умова, таке правило, що на вулицю в мороз ніхто не виходить. Звичайно, що дитина там спочатку поплакала, покричала, а далі - заспокоїлася, вдягла ту шапку і пішла собі на вулицю.

А тепер уявіть собі дитину, якій все дозволяється. Вона виходить на вулицю без шапки, без захисту і, відповідно, вона вже починає губитися. Вона вже не знає чи то добре, чи то погано, мені холодно чи що зі мною робиться.

Ось таким чином батьки самі сіють ці зерна підвищеної тривожності у своїх дітей. Тому, обов’язково для себе зрозуміти, перше, що моя дитина – це не є відігрування мого власного дитинства, друге – для дитини гіперважливо мати певні кордони, тобто, дитині треба знати, що можна, а що не можна, куди ходи, а куди не ходи – для того, щоб в подальшому вона могла розуміти де мої кордони, а де не мої кордони.

Адже серед дорослих, які часто звертаються до психологів – це якраз ось такі із дифузними кордонами. Людина не зовсім розуміє, що від неї хочуть, особливо, коли хтось продавлює її власні кордони, або з іншого боку, дорослі, які проламують чужі кордони дуже часто виростають саме з тих діток, які росли в сім’ї, де ці кордони не встановлювалися.

Повне інтерв’ю із сімейною психологинею Наталією Гаєвською можете переглянути у нашому відео.