Я радію кожній воді, що можна знайти в межах міста. Для мене це: Алтайські озера, озеро на Знесінні, пожежна водойма мого району (на території Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького), озеро на Погулянці, ну і на лебедів в Стрийському парку глянути інколи можна. Знаю, що озер і водойм значно більше, але це ті, до яких я найчастіше навідуюсь, ділиться @zlata_vovk.

Для когось Львів – це про простір (Підзамче, Сихів, Кастелівка і т.д). А довгий час для мене Львів був лише центром. Я живу, навчаюсь в ньому. Сім'я працює в центрі. Я ходила одними і тими ж дорогами все своє життя. Мій максимум віддаленості від площі Ринок ще 7 років тому – Шевченківський гай/вокзал/аеропорт. Я НІЧОГІСІНЬКОГО не знала про моє місто з власного досвіду. Лише ж чужого. Росла в квадраті дому, музичної школи, Музею історії релігії і декількох парків.Досі так і не розумію, чи люблю театр. Хоч дідо 50 років пропрацював в Театрі Заньковецької, а тато 10 років в Театрі Курбаса...це нічого, як виявилось, для мене не означає. Я веду до того, що театр, яким вони собі його бачили, і те, яким його бачу я - зовсім різні речі. Я його не люблю апріорі. Але жити без нього мені, як виявилось, складно... Хоч мама моя поетеса, я не дуже люблю поезію.

Чи була я львів'янкою тоді? Була. Чи відчувала я свою приналежність? Ні. До 15 років я не знала міста. До 15 років я не знала нічого, окрім даного квадрату. Дивилась перед собою, але не бачила далі свого носа. Моє світовідчуття зводилось до прочитаного і побаченого.
А потім все змінилось. Після школи моє життя кардинально змінилось.

Львів для себе я відкривала на ваших очах. Особливо, з появою сторіс, ви могли бачити майже всі прогулянки з багаточисельними фотографіями ( як наслідок, мусите терпіти енну кількість сторіс). І хоч я знаю, що ще бачато чого не знаю, але факт залишається фактом: вже не центром єдиним. Хоч Старе місто із запахом тепер вже навіть не Полтви, а справді кави, для мене, скільки б в ньому туристів не було, скільки б фотографів для газети на згадку не вискакувало звідусіль, і як би ціни в закладах не повиростали, - центр назавжди залишиться не просто місцем, а серцем Львова.

Ще декілька слів про місто як простір: завдяки тому, що не мушу щоденно використовувати транспорт для добирання, я позбавлена можливості нити про наш транспортний колапс, ремонт доріг чи його відсутність. Я досліджую місто тому, що свідомо цього хочу, а не тому, що життя примушує кудись їздити (якби примушувало – я б нічого не хотіла, я себе знаю?).

Мене не дратують літні майданчики, туристи звідусіль, фонтан біля оперного, Меморіал Небесної Сотні чи ще якісь речі, що викликають постійні срачі в львівських групах. Мене дратує лише вирубка дерев заради реконструкцій і ремонтів (так, і знаю, що зазвичай натомість висаджують нову зелень). Так, в мене деревна липова/липна травма. Я не дуже добре, але все ж пам'ятаю Львів мого дитинства: без туристів, без літніх майданчиків без фонтану (будь-якого) біля оперного, без нормальних кінопалаців, без форумів, без великого різнобарв'я кав'ярень, без достатньої кількості дитячих майданчиків, реконструкцій і реставрацій... І не можу сказати, що в моїх ностальгічних дитячих спогадах Львів виглядав без того всього значно краще. А для когось, можливо, то був втрачений автентичний Львів без Локалю, зате з Вірмеркою, Дзиґою та Лялькою. Для мене – це лише яскраві уривки пов'язані з мамою, її мистецькими тусовками, театром і Спілкою письменників України. А ще миттєвості дитячих вражень про Будинок Вчителя і "Джерельце", Купала в Шевченківському гаю з пусканням вінків у озеро та стрибанням через ватру, гаївки біля Домініканів, спалювання опудала Зими на Стрітення біля церкви Михайла, Співоче поле, винесення дідуха, ходіння по місту з вертепами...

Вертаючись до Львова і до Усті-львів'янки. Для вас, за цим профілем, Устина-Златоуста і Львів – це синоніми. Апріорі. Ви мене ніде більше не уявляєте. Львів для вас – частина мене. І навпаки. Так от: цей синонімічний ряд точно укріпився в моїй свідомості лише з 2016 року. Зі вступом на факультет культури і мистецтв. З людьми, які були поруч. З постійними походами в театри, галереї і музеї. З кольоровими шпалерами, п'єцом та зрубаною липою. З фотографією і постійними прогулянками. З кавою тричі на день і різними закладами. Я відкривала для себе місто в той період не просто заново. Я просто відкривала для себе місто. Піскові озера, Лиса гора, Парк Знесіння, Домівка врятованих тварин... Кастелівка, Підзамче, Софіївка, Професорська колонія, Кайзервальд і т.д. Фактично – я відкривала себе такою, якою є зараз.