21 жовтня на Харківщині в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання загинув житель селища Любешів – старший солдат Остапчук Володимир Іванович. Йому було всього 55 років.

Володимир народився та виріс у Любешові. Тут же одружився, звів дім, виховував двох дітей, - пише газета Полісся.

Ще юнаком виявляв охоту й хист до транспортної інженерії. Тож із впевненістю вступив у Луцький національний технічний університет удосконалювати знання й навики в цьому напрямі. Деякий час працював головним інженером на льонозаводі, згодом їздив за кордон на заробітки. Доки нарешті не започаткував власну справу й не став підприємцем. До нього везли ремонтувати своїх двоколісних з усієї області.

Як тільки прогриміли перші вибухи повномасштабної війни, не чекаючи повістки, Володимир Іванович одразу вирушив до місцевого РТЦК та СП. Уже 25 лютого був мобілізований до війська у ряди 14-ої бригади. Як і в мирному житті, так і на фронті він дбав про техніку. Був техніком стрілецької роти стрілецького батальйону.

«Він був дуже порядним та виваженим. Не мав шкідливих звичок. Природа таких рідко народжує! Його поважали і в нашому районі, і на передовій. Це був справжній старший брат та друг, інколи був мені навіть за батька. Його ідейність та патріотизм привели його спочатку у найбуремніші дні під обстріли на Майдан. Пізніше волонтерив. А коли брат пішов на фронт, то я взявся волонтерити: куди його перекинуть, туди й я їду, везу допомогу, на самісінький «нуль» — від Бахмута до крайніх точок Харківщини», – розповідає молодший брат Сергій Остапчук.

За кілька днів до загибелі брата він встиг його відвідати, поспілкуватися й обнятися. Як виявилося, востаннє… Тоді волонтери подолали 5-денний шлях вздовж передової, долаючи розбиті дороги й понівечені мости. Перебуваючи так близько до рідної людини та земляків, не змогли оминути й майже вщент знищений Куп’янськ-Вузловий, де тоді перебував Володимир та ще декілька любешівців.

«Поки у вільному Криму не скупаємось у Чорному морі, не маємо права зупинятися. Повинні дійти до всіх наших кордонів й вигнати з нашої землі оту рашиську нечисть!», – останнє що почув від брата-Героя Сергій.

На жаль, так і не судилося Володимирові скупатися в Чорному морі. Однак його автомобіль, пригнаний на передову братом, досі виконує свої бойові функції. Тож, сподіваємось, що цей «залізний кінь» із побратимами власника таки доїде до того кримського пляжу під переможний марш.