Новенький гараж, добудована частина будинку, сучасний паркан. Усе це сам робив молодий господар. Хотів, щоб усе було у його діток. Мав багато планів, та їх обірвала клята війна.

Михайло Кухарчук із села Городині Луцького району загинув, обороняючи Київщину. Йому було лише 38 років, - пише «Вісник+К».

З шести років ходив за плугом

Мама Лідія Михайлівна не знімає чорної хустини. Дивиться на портрет свого сина, і сльози самі течуть. Вийде на подвір’я – куди не глянь, усе їй нагадує про Мішу, бо зроблене його руками.

«У мене три дочки і він, найменшенький, – починає згадувати. – Батько слабував, то вся чоловіча робота була на хлопчакові. Не повірите, але в шість років за плугом ішов. Батько почне скибу, а він далі оре. Ми з дівчатами картоплю садимо».

Простий, роботящий хлопець. Кожен у селі його поважав. Працював у Торчині в млині, а у відпустку на заробітки їхав. Усе ніби добре складалося, проте мама переживала, бо вже давно за тридцять синові минуло, а й досі був без пари.

«Що не запитаю про дівку – усе відмахується. Вроді ж непоганий хлопець, роботящий, добрий. А як сказав, що приведе у хату жіночку з дітками, то я не перечила. Раділа, що долю свою знайшов хоч у 35 літ», – продовжує мама.

У них з Оленою з’явився спільний синочок Дмитрик. Разом ще його перший рік народження відсвяткували. Гості зібралися. Жартували, що сестричку ще треба. Щасливий тато усміхався і казав: як буде дівчинка, то назвуть Анею. Взялися добудовувати хату, але всі плани молодої сім’ї зруйнувала війна.

«Чужа жінка просила дозволу в орків, щоб похоронити наших хлопців»

«Міші подзвонили з військкомату і сказали приходити, – продовжує Лідія Михайлівна. – Він в АТО рік був, знає, що таке підступна русня, тож одразу зібрав речі і пішов».

Краялося серце матері, переживала дружина, бо вже була вагітною, але відмовляти Михайла не посміли. Його бригаду кинули на оборону Київщини. Чоловік, телефонуючи додому, нічого особливого не розповідав, а 10 березня зв’язок з ним обірвався. Цілий місяць рідні не мали жодної вісточки. Навіть спали з телефоном, боячись пропустити дзвінок. Жили сподіваннями, що невдовзі почують Мішин голос. А коли орків прогнали з Київщини, подзвонив незнайомий чоловік і представився старостою одного із сіл Макарівського району.

«І розказав, що наш Міша похований біля їхньої церкви. Там страшний бій ішов. З 50 хлопців вціліли лишень дев’ятеро. Лежали, бідненькі, в крові та землі. Якась жінка пішла до орків питатися дозволу, щоб похоронити тіла. Яка відважна! Не побоялася! Вона переписала усі дані загиблих, щоб згодом повідомити рідних. За цей вчинок їй довіку будуть вдячні усі матері», – сльози знову перебивають розповідь Лідії Михайлівни.

Донечка народилася після смерті тата

Для близьких перепоховання Михайла минуло наче в тумані. Зійшлося усе село, багато військових приїхало. Герой віддав своє життя за наше мирне небо… Того дня Дмитрик мав святкувати свій другий рочок народження, а вийшло, що замість гостинців до хати усі несли жовті квіти. Засипали труну землею, а малому пояснили, що тато полетів на небеса. Синочок і зараз, дивлячись на його портрет, показує пальчиком на хмари. Любить переглядати фото, де він, ще зовсім крихітний, сидить у татуся на ручках. Ці світлини будуть й у його дорослому житті. А от маленька сестричка Аня навіть такої згадки не матиме, бо народилася уже після загибелі тата.

«Як буде дівчинка, назвемо Анею», – часто любив повторювати Міша. Ми так і зробили. Вона наша втіха у теперішній час, – додає бабуся.

Так вийшло, що пара жила у громадянському шлюбі, і нині Олена має трохи клопоту, аби записати дитину на чоловікове прізвище. Але бабуся Ліда налаштована рішуче: зібрала чимало документів, найняла адвоката і чекають засідання суду.

«Усі ж люди знають, що вони разом жили. І я, свекруха, підтверджую, що то моя невістка. Маленька Аня – рідна внучка. Чогось не подумали вони, щоб розписатися раніше, а тепер от клопіт», – зітхає бабуся.

Поки чекають судового рішення, всі крутяться біля крихітної дівчинки. Їй лишень кілька місяців, але вона – загальна улюблениця. Бо нині у хаті Лідії Михайлівни живе аж десятеро осіб. Дочка з дітьми приїхали, бо у своїй хаті ремонт затіяли. І всім вистачає місця. Ніхто не нарікає на якісь побутові незручності. Головне, щоб війна скінчилася і дітки росли під мирним небом.