Володимирчанин Юрій Ролюк з дитинства мріяв бути військовим. Тож після закінчення дев’ятого класу ЗОШ №2 вступив до Львівського військового ліцею імені Героїв Крут.

Згодом продовжив здобувати військову освіту у Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. І вже у званні лейтенанта 2 червня 2019 року розпочав військову службу у 14 ОМБР імені князя Романа Великого, й майже одразу вирушив на фронт, - розповідає журналістка Жанна Білоцька на своїй сторінці у фейсбуці.

- Юрі подобалася військова справа. Ще навчаючись у ліцеї, намагався залучити до неї інших. Для цього ходив у школи і розповідав про те, наскільки почесною є професія військового. По закінченні навчального військового закладу попередив, що коли не вступить до академії, піде в армію, а потім знову подаватиме документи, - розповідає мама героя Оксана Ролюк. - Спочатку я його підтримувала, але коли почалася війна на сході, засумнівалася, чи правильно вчиняю? Та знаючи характер сина, зрозуміла, що рішення вже прийнято. «Хто як не я», - казав він, і жартома додавав, що служба в ЗСУ має чимало переваг, зокрема, там рано йдуть на пенсію. «У мене буде вдосталь часу на все те, на що не вистачає його зараз. Наприклад, поставлю пасіку, облаштую кошару та заведу отару баранів і буду господарювати», - сміючись говорив він.


Увесь час, поки був на Донбасі, жінка хвилювалася за сина, хоча той запевняв, що з ним усе добре. У 2021 році перевівся до 28 ОМБ Лицарів Зимового Походу. Своє рішення пояснив тим, що у цьому підрозділі служать його друзі з академії, і вони покликали до себе.

Ми розмовляємо в Оксани удома. Вона показує конспекти Юрія, численні грамоти, серед яких і від Міністерства оборони України, та світлини, на яких він у військовій формі ще живий. У розмові зізнається, інколи набирає номер його телефону, хоча розуміє, що ніхто не відповість.

- Так і не змогла змиритися з його смертю, деколи здається, що є живий, але проживає в іншому місті. Насправді він майже десять років мешкав поза рідною домівкою, коли здобував військову освіту, а потім виконував бойові завдання на сході країни, тому звикла до його відсутності. Але не можу звикнути до того, що ніколи більше не побачу. Не падати духом і триматися допомагає маленька донечка, якій кілька місяців, та син Володя. Коли завагітніла, вважала, що вік не той, щоб ще народжувати, а тепер вдячна Господу за маленьке диво, бо якби не воно, не знаю, якби пережила Юрину смерть.


На плечі цієї жінки лягли клопоти не лише про дітей, а й батьків. Особливої турботи потребує батько, який має інвалідність, та й мама вже у віці, хоча й намагається допомагати по господарству. З початком відкритого вторгнення росії в Україну, Юра радив виїхати за кордон задля безпеки. Але як покинути батьків самих? А їхати світ за очі вони не мали бажання. Та й не хотіла Оксана покидати рідний дім ще й через сина, який ціною власного життя оберігав її з сім'єю. Це означало б зрадити його.

Жінка розповідає про його улюблені захоплення, а саме, як любив рибалити та ходити по гриби, але не завжди мав час через навчання. А коли приїжджав додому, хоч це було доволі рідко, намагався допомогти по господарству нам з Володею. Особливо роботи додалося після того як придбали будинок, який потребував ремонту. Майже усе у ньому син робив власними руками.

Був період, коли не приїжджав аж півтора року. Увесь це час зв’язок тримали через телефон. І ось одного дня зробив сюрприз.

-У мене того дня був день народження, завітали дівчата з роботи привітати. Сидимо за столом, як одна з них каже, що якісь чоловіки йдуть до хати. Я тоді ще пожартувала, мовляв, які можуть бути чоловіки, коли нікого не запрошувала. І тут двері відчиняються та заходить мій Юра з товаришем. Це був найліпший подарунок для мене.


Хлопець за час військової служби ніколи не говорив де знаходиться, щоб мама не хвилювалася. А коли Оксана цікавилася, чи з ним усе гаразд, надсилав короткі звукові , повідомлення з двох слів: все добре. Намагаючись дізнатися, де перебуває Юра, натрапила у соцмережах на інформацію щодо дислокації його підрозділу. Це була одна з найгарячіших точок. Розуміла, що не зможе нічим допомогти, тому єдине, що залишалося – молитися.

Про смерть дитини жінка дізналася від свекрухи, у будинку якої був прописаний Юра на момент коли йшов до війська. Саме на цю адресу принесли повідомлення про його загибель.

-Ми готувалися до Великодня, хоча яке це було приготування у такий час? Так, більше для годиться. Була субота, 22 квітня, я надіслала повідомлення сину зі словами, щоб беріг себе, і що ми його дуже любимо. На що він відповів, що теж нас дуже любить. Це були його останні слова, і останнє повідомлення. У неділю на Великдень телефон мовчав. А у понеділок ввечері свекруха повідомила страшну звістку.

Поки тіло сина доставили додому, минув тиждень. У морзі Оксану не допустили до нього. Упізнавав батько. Вже після похорон жінка намагалася дізнатися як і де загинув Юра. Але ніхто нічого не розповів, лише дали зрозуміти, що тоді з ним біля Херсонщини поклали голови багато наших хлопців, потрапивши в оточення. У них не було жодного шансу залишитися живими під дулами ворожих танків. Та вони до останнього давали відсіч і загинули героями. Від одного з побратимів сина дізналася, що незадовго до загибелі йому присвоїли звання капітана.

- Після смерті Юри мені подзвонив Костя, його товариш, з яким вони проживали у гуртожитку, і навіть приїжджали у гості. Ми довго говорили, і я висловила бажання, коли все закінчиться, поїхати на місце загибелі сина. На що він відповів, що теж думав над цим, але це буде не моя проблема, а його, і додав, що у планах є встановлення пам’ятки на честь загиблих побратимів. Не судилося. Після нашої розмови Костянтин загинув. Та я собі дала слово поїхати туди як тільки отримаємо перемогу.

Жінка зізнається, що стала шукати різні ознаки присутності сина. Можливо тому, що так і не змирилася з його смертю, а може через те, що вірить, що душа не вмирає, а приходить до рідних в іншому образі.

- Після похорон поминальний обід вирішили робити на подвір’ї. І коли вже стали прибирати зі столу, моя тітка помітила як над хатою кружляють три лелеки. Саме того тижня наша громада провела в останню путь трьох захисників. На мить здалося, що це їхні душі у вигляді птахів прощалися зі світом, відлітаючи до раю.


За особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України капітана Юрія Ролюка нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Поховали героя 29 квітня на сільському кладовищі у селі Поничів. За п’ять днів йому мало б виповнитися 25. Спочивай з Богом, воїне.