Команда цієї амбулаторії на Харківщині за період повномасштабного вторгнення мала один вихідний – коли в усьому місті було оголошено комендантську добу. Керує амбулаторією Тетяна Ляшко.

24 лютого 2022 року жінка вивезла дітей у безпечне місце, а вже наступного ранку вийшла на роботу. Коли чоловік мобілізувався, почала сама кермувати автомобілем, аби все встигати: підвозити колег на роботу, волонтерити у дитячому хоспісі, вишукувати ліки для своїх пацієнтів по всій Україні та збирати посилки для захисників.

Як жарти і караоке допомогли медперсоналу побороти паніку, а студентська дружба – знаходити дефіцитні ліки, Тетяна розповіла ШоТам.

Було дуже страшно, але ж на мене чекали пацієнти

За іронією долі 24 лютого я прокинулася у лікарні, але як пацієнтка на стаціонарному лікуванні в Харкові. Ще не було й п’ятої години. Від вибухів дзвеніли усі вікна. І ми зрозуміли, що почалося те, чого всі боялися. Я зателефонувала додому чоловікові, сказала, що почалася війна, що чую вибухи. Вдома ще нічого не було чутно.

Ніхто не був готовий. Ні я, ні колеги, ні пацієнти. Треба було якось зібратися докупи та допомогти це зробити іншим.

Люди почали масово залишати місто. Чоловік теж забрав мене з лікарні, аби вивезти дітей у безпечне місце. Ми виїжджали десь години дві. І потім ще дві години простояли у черзі на заправці. Були страшні затори. Ми приїхали додому і почали панічно збирати якісь речі для дітей. Думали, що це максимум на два тижні. Ми повезли сина та доньку у Полтавську область до моїх рідних. Зустрілися з ними посередині шляху, передали дітей і поїхали назад, щоби засвітла повернутися додому.

Весь той вечір ми слідкували за новинами, передзвонювались із друзями та рідними з інших міст. Намагалися зрозуміти, що відбувається, наскільки це все серйозно і що нам робити. Було дуже страшно. Але навіть думки про те, аби кудись їхати, не було. Я знала, що завтра мені на роботу, мене чекають пацієнти, колектив. 

В амбулаторії у перші дні вторгнення готувалися до прийому поранених та розміщення переселенців. Фото: ШоТам.

Ми з чоловіком повернулися у Південне, бо розуміли, що потрібні тут, кожен на своїй роботі. Я – у лікарні, він на складі автозапчастин. Будемо працювати і допомагати, чим можемо. І протягом цих півтора року я не змінила своєї думки. Навіть коли близькі наполягали, аби я оформлювала закордонний паспорт та виїжджала з країни. Але я не збираюся залишати Україну.

25 лютого я пішла на роботу як зазвичай

Я написала всім співробітникам у Вайбері, що йду на роботу, усім зварю каву, як завжди, але кожен хай вирішує для себе, і якщо хтось не прийде – не страшно. Того дня один за одним зійшлися всі! Це був нестандартний робочий день, звісно. Ми намагалися убезпечити свої робочі місця: заклеювали вікна, рвали якісь простирадла для перев’язок, хтось знайшов вдома червоний скотч і ми клеїли такі червоні хрестики на будівлі, аби позначити, що це лікарня.

З того часу і до сьогодні наша амбулаторія не працювала лише один день. Це було на торішній День Незалежності, коли з міркувань безпеки у місті оголосили комендантську добу.

Перші дні вторгнення ми готували кабінети амбулаторії для прийому поранених та розміщення переселенців. Тягали меблі, гуртом думали, як зробити найкраще, і до чого все ж таки готуватися: до розміщення людей, яким потрібен прихисток, чи до прийому великої кількості поранених. На щастя, останнє питання досі не поставало. Нині до нас потрапляють пацієнти з пораненнями, але уже після госпітального лікування.

Був колектив, а стала сім’я

Початок великої війни розставив багато речей на свої місця. Ми зрозуміли, що тільки гуртом можемо пережити те, що на нас навалилося. Був колектив, а стала сім’я. Вже не було поділу: це треба комусь, але не мені, це не мої обов’язки. Ділилися навіть хлібом чи домашніми закрутками.

Початок великої війни розставив багато речей на свої місця. Ми зрозуміли, що тільки гуртом можемо пережити те, що на нас навалилося. Був колектив, а стала сім’я. Вже не було поділу: це треба комусь, але не мені, це не мої обов’язки. Ділилися навіть хлібом чи домашніми закрутками.

Майже кожен приймав у себе біженців. І всі старалися підтримати якимись продуктами чи речами того, хто прихистив у себе одразу кількох людей.

Було таке, що хтось на роботі скаже, що мріє про борщ, але от капусти зараз ніде не купиш (це в дні, коли в магазинах були порожні полиці), а вже наступного дня інший приносить капустину з власних запасів.

Зароджувалися нові знайомства з колегами з інших областей, які могли допомогти нам медикаментами. На когось виходили ми, хтось виходив на нас. Бо не було нічого – аптеки закриті. А у нас гіпертоніки, діабетики, астматики… Мої однокурсники з Полтавської медичної академії надіслали нам перші рятівні відправлення з медикаментами. А з більшістю з них я не бачилась і не спілкувалася від закінчення інституту. Та вони відгукнулися і допомогли! Далі на рівні нашого Центру первинної медичної допомоги налагодили зв’язки із колегами з Дніпра, Києва, Львова. Почала надходити допомога з гуманітарних фондів Європи. 

Першими допомогли однокурсники з Полтавської медичної академії. Фото: ШоТам.

Під обстрілами їздили до дітей у хоспіс, а вдома приймали біженців

Моя подруга працює у дитячому неврологічному хоспісі у Харкові. Ми всі добре розуміємо, наскільки це вразлива категорія пацієнтів. Тож гуртом взялися шукати благодійників та якісь програми підтримки, аби у цих дітей було все необхідне: медикаменти, одяг, продукти, підгузки. Чотири найтяжчих місяці із квітня по серпень ми їздили туди мінімум раз на тиждень та возили все, що змогли добути.

Їздили також у військовий шпиталь. Возили смаколики не лише пацієнтам, але і колегам, аби якось їх підбадьорити, адже їм дуже важко було. Вони не виходили звідти взагалі, такий шалений наплив поранених був. Всі поїздки були на особистому транспорті. Місто сильно обстрілювали і кожен такий виїзд був ризиком.

А вдома теж був «двіж». Мало не щодня нові обличчя. Почалося з того, що в сусідній будинок приїхали дві родини з дітьми. Прийшли до нас, запитують, чи можна до нас у підвал прибігати, коли обстріли. Ми з чоловіком, не задумуючись ні на мить, сказали їм, щоб забирали речі та йшли до нас. Якось та помістимося.

Коли ці родини поїхали далі, одразу з’явилася ще родина, якій був потрібен прихисток. Бувало таке, що мало не щотижня люди у нашому домі мінялися. Мені дзвонили знайомі знайомих: «Ти зможеш прийняти та перевезти до Полтави сім’ю?». Я казала: «Та не питання!». Важко було інше: прощатися з цими людьми. Ще ніколи так тяжко мені не було проводжати гостей. У нашому домі часто бували гості, але цих проводжала з неспокійним серцем, адже війна і ти не знаєш, що тебе чекає за 5 хвилин, чи за хвірткою твого подвір’я. До цього часу я не знаю прізвищ тих, хто у нас жив, але я точно ніколи їх не забуду.

Коли у нашому місті були військові, я з порожнім рюкзаком з дому не виходила. Завжди знаходила навіть удома щось таке, що може їм знадобитися: якийсь харч, сироп від кашлю чи якусь миску. 

А якийсь раз питаю: «Вам точно є що їсти?», кажуть: «Їсти є, нема на чому готувати». Я їм принесла з дому сковорідку. Така новесенька, чистесенька – ще з коробки. Вони питають: «І не шкода тобі нову?», кажу: «Смажте сміливо, не жалійте! Як окупантів!». В мене є – я віддам. Це ж вкладаю у нашу Перемогу.

З часом ти уже не видаєш відмову на якийсь запит. Не можеш ти, значить, шукай і знайди того, хто може. Просто відкриваю телефонну книгу чи соцмережі і погнала по списку: тут можна спитати те, цей має підказати се.

Я не волонтерка, я просто дружина

Не вважаю себе волонтеркою. Всі ми щось робимо: бабусі, які плетуть шкарпетки чи садять зайвий рядок картоплі, аби поділитися потім; діти, які малюють листівки для ЗСУ; студент, що відмовляється від кави, аби перерахувати донат…Значить, ми тоді всі – волонтери. 

Одного осіннього вечора, коли я уже вкладалася спати, чоловік зайшов у кімнату і каже: «Ти завтра йдеш на роботу, а я – у військкомат. Я не буду боятись. Тут мій дім, тут мої діти. Я не хочу, аби за мій дім билися інші, а я чекав у стороні». Моя перша реакція була: я з тобою! Звісно, на таке він не погодився. 

Він поїхав, а я стала ще наполегливіше шукати, чим допомогти тепер уже і своєму чоловікові. Зимова форма, термобілизна, обігрівачі, газові балони – щось купувала сама, щось зі зборами серед друзів, з чимось допомагали волонтерські організації.

У той час я почала сама кермувати авто, до цього не їздила. А тепер ще і колег на роботу-з роботи підкидаю. Так от: я їду якось, везу повну машину всього, аби відправити чоловікові. На черговому блок-посту дивляться на всі ці торби-коробки і питають: ви волонтерка? Кажу: ні, я просто дружина.

Нині чоловік служить у 68-й єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Зараз вони на Куп’янсько-Лиманському напрямку, а працювали і на Донецькому, під Вугледаром. Я вже з багатьма його побратимами знайома, і всі вони тепер «мої». Тепер ще і для них «не волонтерю».

Ми мусили добути ту аличу, вона була символом

Коли почалося вторгнення, більшість людей були шоковані: як таке взагалі може відбуватися у сучасному цивілізованому світі? Я теж була розгублена, наче у мене землю з-під ніг вибили. Були моменти, коли хотілося не просто плакати, а вити. Але я розуміла, що в цьому стані не можна залишатися. Треба прийти до тями самій і підтримати інших. У першу чергу – моїх дівчат з лікарні. Адже на нас покладаються, наше завдання – рятувати здоров’я та життя. Як же ми будемо це робити, якщо опустимо руки?

Я жартувала з ними, могла навіть прикрикнути: «Гей, ну чого сидимо? А ну давайте чайку-кави – і вже буде веселіше! Нема нічого? То зараз підемо аличі нарвемо, підкислимо пілюлю».

І пам’ятаю, пішли ми ту аличу рвати, а тут вибухи залунали один за одним. Але ми мусили добути ту аличу. Вона була ніби якимось символом, що хоча б щось у наших руках, щось ми вирішуємо у цьому шаленстві.

На психотерапію не було часу і ми почали співати

Були моменти, коли ми ні з того ні з сього починали співати. Хтось один починає, а підтягуються з усіх кабінетів. Спів допомагає дуже: відключається потік думок, ти відчуваєш єдність з іншими. А якщо українські народні пісні – то це ж просто цілюще заняття! Ми згадали про караоке, яке є у нас у кімнаті відпочинку. Почали його вмикати, могли навіть потанцювати. Це все, звісно, в неробочий час, коли прийом закінчено. Організували собі таку колективну психо-співо-терапію.

Працювати мене мотивує моя ж робота. Це такий колообіг енергії: ти допомагаєш людині, вона вдячна чи посміхається – і це дає сили допомагати новим пацієнтам. Ну і мої дівчата у білих халатах теж мене тримають. Я знаю, що вони щоранку чекають моєї кави і мого «Слава Україні!». І ще питання, що більше бадьорить: кава чи те привітання, яке я вигукую на весь вестибюль. 

Працювати мотивує колектив. Фото: ШоТам.

А ще у в українців є спільна потужна мотивація, якої немає в жодного іншого народу: це наші захисники. Ти знаєш, що тисячі людей не спали цієї ночі й захищали твій сон, а значить, зранку ти маєш з новими силами братися до роботи на своїй ділянці відповідальності й тримати тил. Так, що за цей тил їм хотілося і далі міцно стояти.

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.