Олександр Смирнов з Нововолинська був справжнім Воїном, чудовим сином і братом, вірним другом і ніколи не здавався, цілеспрямовано йдучи до своєї цілі.

Про воїна розповідає ВСН.

Мріяв стати офіцером

«Скільки пам’ятаю, мій брат Сашко завжди був цілеспрямованим і дуже впевненим у собі хлопцем. Поставивши перед собою ціль, він старався її досягти. У нього завжди було багато друзів, він намагався захищати слабших. Ні я, ні мама ніяк й досі не можемо повірити, що його вже немає з нами, хоча й минуло вже майже дев’ять років відтоді, як його забрала від нас війна. Здається, от-от відчиняться двері – й Саша, як завжди - усміхнений стане на порозі, скаже: «Привіт! Я вдома!» - згадує старша сестра Олександра Вікторія Красун.

До Нововолинська родина Смирнових переїхала в 1989 році. Глава родини влаштувався працювати робітником на ремонтно-механічний завод, мама трудилася кравчинею в ательє. А через три роки у них народився Саша. Синові виповнилося три роки, коли батько поїхав у Росію на заробітки, нібито не на довго, але так там і залишився. Спочатку він періодично навідував свою дружину та дітей, але візити ці ставали все коротші й коротші, а потім і взагалі припинилися.

Щоб прогодувати і одягти доньку та сина, покинута жінка з ранку до вечора була на роботі, тому водити і забирати брата з дитсадка, а згодом і зі школи, допомагати йому з уроками доводилося Вікторії. Звичайно, як і всі старші діти в сім’ї, вона ревнувала Сашка до неньки. Дівчині чомусь здавалося, що його мама любить більше. З цієї ж причини вони інколи навіть сварилися та билися, але дуже швидко мирилися: обоє не могли довго сердитися. Навчалися вони у школі номер 4, яка тепер є ліцеєм.

«Найбільше братові подобалися історія і правознавство, до інших предметів він ставився поверхово. П’ятірки у нього були лише з улюблених предметів, - сумно посміхається Віка. – Та незважаючи на це і в школі, і в училищі його постійно обирали старостою. Як розповідали усі, хто його знав, Саша завжди був душею колективу, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Однокласники й дотепер згадують, як просили в нього списати контрольні з історії чи права», - ділиться спогадами Віка.


Розуміючи, що до вузу з такими оцінками йому потрапити буде важко, після закінчення дев’ятого класу хлопець вступив до вищого профтехучилища, обравши спеціальність слюсаря-автомеханіка, хоча вже тоді виношував заповітну мрію – стати офіцером.

Закінчивши училище у 2010 році, Олександр поставив маму перед фактом, що здав ЗНО і вступив у правничий коледж Львівського національного університету ім. Івана Франка. Після його закінчення він став студентом-заочником юридичного факультету цього вишу на комерційній основі, потрапивши відразу на третій курс. Та оскільки для здійснення мрії обов’язковою умовою було навчання на військовій кафедрі, підписав контракт із командуванням тодішньої 51-ї бригади. У вільний час працював продавцем на ринку. Йому дуже хотілося мати власні кошти, щоб самостійно оплачувати навчання в університеті і ні від кого не залежати. А згодом в Україні почалася війна, або як тоді її називали – АТО.

«В живих залишилося троє…»

Зенітний підрозділ, в якому служив Олександр Смирнов, після короткої перепідготовки на Рівненському полігоні відправили на схід одним із перших. Потрапили хлопці на Донеччину. Телефонуючи додому, Саша ніколи не розповідав рідним про те, де і як воює, завжди казав, що він там, де не стріляють.  


27 серпня, якраз напередодні Іловайського котла, він зателефонував до сестри, і вони, як ніколи, дуже довго розмовляли.

 «Брат розповів, що їх залишилося троє, що їх постійно обстрілюють із «Градів» та «Ураганів», і у них уже не залишилося ні зброї, ні їжі, ні води…», - розповідає Вікторія.

А потім був той кривавий день 28 серпня 2014 року, який уже довгих дев’ять років невигойним болем ятриться і кровоточить у серцях сотень українських дітей, матерів, сестер і дружин. Того дня Сашкові виповнилося 22 роки. Разом зі своїми побратимами на одній із передових машин він виходив з оточення із під Дебальцевого по так званому Іловайському «зеленому коридору», коли по ній вдарив «Град».

Осколком хлопця поранило в плече, але, тамуючи біль, він устиг зіскочити з машини і відбігти подалі. Потім їх підібрала інша машина, яка теж потрапила під обстріл. Бійці, які їхали на ній, кинулися врозтіч. Олександра знову поранило в бік та в ліву руку. Зрозумівши, що далі бігти вже не зможе, він сказав хлопцям залишити його і рятуватися самим. Та ті не залишили товариша в біді - підхопивши його, повзком добралися в поле, де й потрапили у полон.

У полоні Сашко пробув недовго – через декілька днів їх обміняли на сепаратистів, і юнака помістили в госпіталь у містечку Черкаське, що на Дніпропетровщині. Ні документів, ні телефону у нього не було – все забрали бойовики. Тому сповістити рідним про те, що живий, він не міг. Та поруч на сусідньому ліжку лежав хлопець з-під Луцька, по якого приїхав священик. Він перевіз на Волинь і Олександра. В обласному центрі його знову поклали у госпіталь. Рани в плечі та в боку швидко зарубцювалися і зажили, а от із рукою була біда: вона висіла, ніби паралізована. 


Знову на передову

«Брат навіть сердився сам на себе, коли йому не вдавалося застебнути блискавку на куртці. Та він був з тих, хто не здається обравши для себе девіз: «Ціль - понад усе!». Почав самостійно розробляти руку, ходив на масажі та займався фізичними вправами. І результат не забарився – невдовзі він уже міг навіть писати (Сашко був лівшею)», – згадує сестра.

Вдома Олександр пробув трішки більше місяця. Під час чергової лікарської комісії, не зважаючи на те, що хлопець мав 25 відсотків непрацездатності, медики визнали його придатним до військової служби. І юнак знову відправився на фронт. На війні він тимчасово виконував обов'язки командира взводу, був кандидатом на присвоєння офіцерського звання, але не судилося…

Страшну звістку про те, що її син Олександр Смирнов напередодні загинув під час виконання бойових завдань біля села Сотенне, що на околиці селища Станиця Луганська, 15 жовтня 2016 року, матері хлопця повідомив тодішній військовий комісар Олександр Плужнік. Нещасна жінка спочатку не повірила, казала, що це неправда, що син живий, що він не був на передовій, а потім, плачучи, зателефонувала дочці…

Забирати тіло брата разом із волонтером Валерієм Курстаком, якому сім’я Смирнових висловлює безмежну вдячність за допомогу, поїхали Вікторія з чоловіком Віталієм.

«У дорозі мене також не покидала нав’язлива думка, що це не наш Саша загинув, що я їду забирати когось чужого, - згадує той страшний день, витираючи набіглі на очі сльози, молода жінка. – У пам’яті зринали спогади про те, як він грається з моїми синами Вадимом та Іллюшею, які його просто обожнювали».
«І мені теж не віриться, що мого найкращого друга вже немає в живих. Із Сашком ми дружили 11 років, починаючи з шостого класу. Навіть приїжджаючи додому зі Львова, а потім з армії, він найперше телефонував до мене. Не переривався наш зв’язок і тоді, коли я поїхав на навчання в столицю. Це був справжній друг – чесний, відданий, завжди готовий прийти на допомогу іншому, - розповідає однокласник Олександр Сорока. – Якось, пригадую, коли ми навчалися ще в школі, у мене виникла сутичка із хлопцями з сусідньої вулиці. Супротивників було кілька, але Сашка це не злякало. Не вагаючись і не роздумуючи, він кинувся мені на поміч, і ми перемогли. Дуже жаль, що Господь забирає на небо найкращих».

Поховали Олександра Смирнова на Низкиницькому кладовищі. Та в серцях рідних і друзів він назавжди залишиться вічно молодим усміхненим юнаком, готовим прийти на допомогу усім, хто її потребує.

 На стіні школи №4 ( нині ліцей ім. Тараса Шевченка), де навчався Олександр Смирнов, встановлена меморіальна дошка Героя.


Валентина Савчук

Фото з архіву родини Олександра Смирнова