Олександра Ладна переселилался з Харкова до Луцька після початку повномасштабного вторгнення та відкрила заклад узбецької кухні «Узбечка».

Попри похмурий та прохолодний ранок, заклад огортає відвідувачів теплом і світлом. Команда «Узбечки» вже в роботі та готова приймати відвідувачів. Бармен Петро може відповісти на будь-які питання, які цікавлять гостя та вже готує комусь каву. Дівчата зайняті випічкою — нова партія смаколиків скоро піде в піч.

Про довоєнний Харків, нове життя в Луцьку та сміливість відкрити власну справу під час війни, Олександра Ладна розповіла в інтервʼю Громадському Інтерактивному Телебаченню.

Олександра народилася у Таджикистані, але ще маленькою приїхала жити в Харків. Так місто стало її рідним:

«До війни Харків був містом освіти, молоді, двіжу, бізнесу. Містом, яке відвідували туристи. Воно кожну годину грало, щось постійно відбувалося добре, цікаве, різноманітне. В Харкові є дуже багато талановитих людей. Для мене Харків — це велика любов на все-все життя».

Повномасштабна війна застала жінку у відрядженні в столиці. Олександрі вдалось дістати квиток на потяг, вона їхала разом із жінкою, мама якої була також в Харкові, тож вони підтримували одна одну в дорозі.

«В мене в Києві є родичі, вони казали залишитись, не їхати, а я сказала, що ні, я поїду до Харкова, навіть, якщо прийдеться йти пішки, бо в мене там моя родина, я хочу до своїх рідних і я маю бути з ними. 24 лютого я провела в потязі, майже цілий день, потяг часто зупинявся. Ці хвилини мені здавалися безкінечними, вони були нереально довгі і важкі», — ділиться Олександра.

«Стояла страшна тиша, було чути тільки людський шепіт, телефонні дзвінки і стурбовані телефонні розмови. От так я зустріла цей день», — пригадує вона.
«У Харкові декілька днів не було опалення, було досить холодно, вже декілька днів не було світла. Вода була з перебоями у моєї мами. Вона живе поряд з нами, а у неї був газ, то ми ходили до неї гріли чай і готували гарячі страви на цій воді, що берегли до того, як її не стало, ділилися з сусідами — от таке було життя», — розповідає жінка. Додає: «Кожен день, як окрема година і ти її пам'ятаєш, мабуть, на все життя, вона викарбувалась в твоєму розумі, ти не можеш це забути. Пам'ятаю, як ми стояли біля аптеки 4 години, було дуже холодно, але це була майже єдина аптека, куди ліки привезли і її фармацевти відкрили, була шалена черга, але жодна людина не поскаржилась, всі стояли мовчки, одне одному помагали, писали на листочку, що треба зібрати. Бо комендантська година була з 3 ночі до 8 ранку і в декілька денних годин потрібно встигнути щось зробити. Почнеться обстріл — всі поховалися, потім всі тихо встали в ту саму чергу, не дай Боже комусь це пережити».

З її розповіді, рішення про виїзд прийшло, коли по будинку пані Олександри почали бити «Градами». Родина Ладної виїхала на 10-й день. Спочатку поїхали до Вінниці, де їх прийняли друзі, а за пару місяців перебрались до Луцька.

Олександра зауважила, що до свого переселення ставиться, як до факту і визначення «ВПО» її не зачіпає:

«Розумієте, переміщені особи — це ті, хто мали переїхати не за власним бажанням і в цьому нема ні негативного, ні позитивного окрасу - це факт. Якщо хтось хоче зманіпулювати, то це його право, але це той факт, який ми маємо визнати. Щодо себе я це так не розглядаю і не беру до серця, тому що для мене мій дім — це Україна: це Луцьк, Запоріжжя, Київ, Львів, Харків. Будь-яке місто України — це наша Батьківщина і я не відчуваю себе переселенкою. Скоріше за все люди, які поїхали за кордон, більше, на мій погляд, відчувають себе переселенцями, ніж ті, хто залишився на рідній землі».

За час життя у Луцьку, жінка вже адаптувалась та каже, що відчуває себе лучанкою.

«Мені дуже подобається Луцьк. Він такий компактний, дуже теплий, як місто саме, органічний — в ньому все є і цього не забагато, а от саме достатньо, що мені дуже імпонує».

Олександра багато років працювала у сфері маркетингу та комерції, тому процес відкриття бізнесу вже не був для неї новим. Але вперше — це власна справа.

Вона пояснила, чому зупинила вибір на узбецькій кухні:

«Певний час працювала в Казахстані за кордоном, бувала в Узбекистані. Там щирі люди і в них також смачна кухня, як і українська. Узбецька кухня мені подобається тому, що вона досить ситна, смачна і доступна в ціні. Тому, власне, склалася ідея відкрити саме такий заклад».

«Дякуючи людям в Луцьку відкриття було легким. Мені дуже допомагали лучани, я чесно кажу: ділилися потрібними контактами, консультаційну допомогу надавали», — ділиться жінка.

До програм підтримки підприємців, які активно просувались державою після початку вторгнення, підприємиця не зверталась, оскільки вважає, що в країні є люди яким допомога потрібна більше, ніж їй:

«У мене звичка розраховувати на власні сили з самого дитинства. Це професійна деформація — ти знаєш, що можеш зробити ось так і від цього відштовхуєшся».

«Збирала команду досить довго, тому що певний час просто не могла знайти працівників - так складалося. Зараз в мене команда наче сім'я, бо ми дуже багато часу проводимо разом, один одного любимо, поважаємо, цінуємо. І я вважаю, що люди — це скарб. Скарб який треба берегти. Серед працівників є переселенці — це наша пекарка Аліна Кошарна, вона так само, як і я з Харкова», — розповідає Ладна.

Аліна працювала до війни пекаркою в харківському авіаційному інституті. Коли не стало студентів, то потреби в пекарях, на жаль, теж. Тож коли Аліні запропонували повернутись до улюбленої справи, дівчина погодилась.

Серед іншого питаємо Олександру про сторінки «Узбечки» в соцмережах. Вони активно розвиваються, там часто з’являються кумедні відео, зняті під час робочого процесу.

«Це маркетинг та позитив, який ми можемо дати в ці досить важкі часи. Сторінку веде моя сестра, вона живе в Києві, нещодавно народила дитинку. Це така можливість їй проявити себе та відволіктися від хатніх справ, та клопотів. Моя задача полягає в тому, щоб сказати, що це буде цікаво і треба зняти щось на цю тему. Далі моя сестра з адміністратором щось вигадують, знімають — виходить цікаво і я їм дуже вдячна», — коментує вона.

Олександра пояснює, чому лучани мають спробувати їжу «Узбечки»:

«Тому що це дуже смачно, швидко, доступно і, мабуть найголовніше — все це зроблено з любов'ю до наших гостей, будь-кого, хто заходить до нас, — запевняє вона та називає топ-3 страви: — топ-страв це шаурма, лучани дуже її люблять. Мені здається це та страва, яку кожен лучанин може їсти дуже часто і добре знається на ній. Друга страва — плов, його також дуже полюбляють, бо до нас приїжджають, щоб скуштувати і кажуть, що він у нас дуже смачний, мені приємно це чути. Третє місце ділять кілька страв: лагман, випічка та інші позиції».

Підприємиця планує розширювати справу поки в межах Луцька й Волині та ділиться тим, що дає їй натхнення працювати:

«Мене надихає мій чоловік, моя родина, дитина. Задля розквіту нашої нації, наших дітей і їх зростання в здорових, мирних умовах, хочеться працювати без упину, без відпочинку. Щоб це стало можливим, я вважаю, що кожен українець має це робити і я так само, в першу чергу. Оце мене і надихає — що ми будемо вільні й незалежні».

Останнє наше питання стосується мрії і Олександра відповідає, що для неї — це мир і скоріша перемога.

За час інтерв’ю заклад наповнюється відвідувачами: хтось замовляє страву із собою, дехто смакує на місці.