Зі скорботою вдома зустрічали полеглого в бою воїна із Каменя-Каширського 46-річного Гапонюка Олександра Петровича.

Усе місто та Підцир’я плакали, подумки обіймаючи згорьовану маму Надію Іванівну, яка бігла до свого старшого сина, що повертався з фронту «на щиті», - пише газета Полісся.

Зморена болем жінка все ще спритно, з усіх останніх сил, переступала крок за кроком по зледенілій дорозі. Спішила вийти назустріч якнайдалі, як колись і він маленьким вибігав з хати зустрічати її.

«Мій синочку, ой мій лебедику!», – голосила так, що й Бог її почув.

Нема нічого гіршого, як бачити свою дитину у труні… Не таїв смутку і місцевий священник, отець Сергій Михалюк, що також прийшов із сім’єю вшанувати військовослужбовця. Не так він планував вперше зайти до оселі Сашка Гапонюка – мав би в молитві освятити новобудову, а не забирати звідти на кладовище господаря.

Зразковий сім’янин, умілий господар, надійний друг, хороший брат і добрий син… Про Олександра Гапонюка містяни завжди відгукувались позитивно. Бо то була дійсно працьовита і щира людина, чудовий батько сина і донечки. А ще всі знали його як кращого газозварювальника в окрузі: міг змайструвати сам і сходи, і причіп, і опалення в хаті. А який будинок виплекав! Як та мурашка, стільки років тяжким трудом заробляв і зводив свою затишну фортецю, свою мрію. Але війна так і не дала насолодитися життям в новому домі.

Від початку серпня 2022-го Олександра мобілізували в лави ЗСУ. У навчальному центрі він був найстарший з-поміж новобранців, тож за ним закріпився позивний «Старий» або «Дід». Був кулеметником у 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. До цього військовий досвід мав тільки в юності – проходив строкову службу у танкових військах, був командиром танка, молодшим сержантом.


Бойові дії привели камінь-каширця аж на Харківщину. Його вмінню зберігати спокій та душевну рівновагу у скрутні моменти можна було позаздрити. Щоразу повертаючись з позицій, обов’язково телефонував рідним, що живий-здоровий. Та ніколи жодним словом не обмовився, що тяжко чи страшно, чи десь боляче. Навіть коли смерть свистіла ворожим снарядом біля самого вуха чи залишала сам на сам в оточенні окупантів. А 1 січня вже не дався чути. Як виявилося, напередодні загинув внаслідок артобстрілу на Куп’янському напрямку. І тільки через чотири доби під постійними ворожими атаками побратими змогли витягнути його тіло з поля бою…

– Це був і мій брат, і мій кращий друг, і мій вчитель. Змалку взяв мене під своє крило й намагався ділитися всім. Навчив, зокрема, кермувати мотоциклом і автівкою. Ми разом робили ремонти, разом ходили по гриби. Саме він мені подарував на 15-річчя першого мого мобільного телефона, що у той час було ще великою рідкістю. Досі користуюся подарованою ним сімкарткою, – не приховує вдячності за братерську опіку наймолодший з трьох дітей в родині Гапонюків Сергій. – В кінці листопада Саша приходив у відпустку. Тоді вся рідня зібралася в його новій хаті. Востаннє разом із ним.

«Все буде Україна!», – гукав із потяга Сашко братові та дружині Валентині, відправляючись після відпустки на фронт. Так, Україна обов’язково буде! Як і заповів воїн. Але Олександра, на жаль, у ній вже не буде… Приходитиме до рідних тільки у снах. Нагадуватиме гостям про себе в новозбудованій хаті медаллю «За відвагу». Хай живе тепер Героєм на меморіалах та у споминах кожного з нас! 

Іванна ГАЙДУЧИК