Олександр Юзва з Луцька у березні 2022 року полишив ресторан «Gosti», де працював кухарем-мангальщиком, та пішов добровольцем в ЗСУ.

Про свій вибір, війну та цінності на фронті в етері Громадського інтерактивного телебачення розповів доброволець-артилерист Олександр Юзва.


З перших днів повномасштабної війни Олександр разом з такими, як і він кухарями, готував сніданки, обіди й вечері для військових, які стояли на блок-постах.

Зізнається, займаючись волонтерством, чекав на повістку. Попри те, що не був знайомий з військовою справою, твердо вирішив йти до війська добровольцем.

«Чекав повістку. Повістки не було. Щодня інформація з фронту нагнітала, ситуація була складна. Щодня прильоти. Скінчилося терпіння і я, нікому нічого не сказавши, поїхав до військкомату. Забрали мене на три дні на полігон. Потім відправили додому, сказали «не підходиш». Ну, але вже 1 квітня буде два роки, як я в лавах ЗСУ з побратимами нищимо ворога…», - розповідає артилерист, який прийшов додому у десятиденну відпустку.

Олександр волонтерить (готує обіди й вечері для військових, які стояли на блок-постах)

Військовий зізнається, що змінити професію кухаря на артилериста було не важко, адже була поставлена перед собою ціль та мета.

«Навчання проходив десь 15 днів. Хто хотів навчитися – навчився. Були хороші інструктори, які пояснили, що від твого вміння буде залежати не тільки твоє життя, а життя побратимів», - зазначає Олександр.

Про ухилянтів доброволець говорить дуже стримано та лаконічно. Вважає, що військова справа не всім по зубах і боятися це природно. Хоча й зазначає, що «той хто ховається від повістки тут, де немає війни, то що з ним буде, коли він потрапить на фронт?».

А от на передовій каже – головне стриманість. Бо коли накриває хвиля паніки це дуже небезпечно, як для військового, так і для побратимів, які поряд. 

З повагою розповідає військовий про жінок, які на війні. Каже, що вони заслуговують на окрему вдячність, бо більшість з них це також добровольці, адже на війну по мобілізації зобов’язані йти лише медики.

«Це посестри наші. Для них наша велика повага. Це важко. Тут чоловіки не всі витримують. І не тільки медики, а й, наприклад, кухарі, відчувають все те, що й ми. Кожні прильоти, обстріли…», - каже доброволець.

Пройшовши пекло війни в Лимані, Бахмуті, Кліщіївці, Ізюмі, на Авдіївському напрямку, Олександр зізнається, що все одно пішов би на фронт. Хоча тепер вже знає, як важко відходити від контузій та як це бути повністю присипаним у бліндажі. Але попри це вірить в перемогу, бо Україна понад усе!