Днями Самарівська громада провела в останню дорогу загиблого Героя Віктора Трохимовича Корнелюка.

Захисник народився 14 грудня 1979 року у звичайній сільській багатодітній сім’ї на хуторі Пристав Самарівської сільської ради. У школі був веселим, простим, компанійським хлопчиною. Після закінчення школи залишився в селі. Згодом одружився з дівчиною Юлією з Головища. У сім’ї народився син Владислав, - пише про військового газета Ратнівщина.

Зараз Влад – 22-річний юнак, якому дуже не вистачатиме батька. З тугою в голосі він розповідає, що тато його завжди підтримував, старався навчити простим життєвим істинам. Разом шукали роботу на будівництві. Інколи батько забирав сина з собою, інколи навпаки – син батька. Разом думали, як допомогти мамі (Юлія – інвалід І групи, має ниркову недостатність, змушена постійно їздити на гемодіаліз). Влад по-простому каже:

- Ми багатими ніколи не були, але розуміли один одного, знали, що треба підтримувати маму. Хоч батьки й були розлучені, але тато з себе відповідальності не знімав ні за мене як сина, ні за маму як дружину. Він казав: «Я знаю, як вам важко, але тримайтеся, я повернуся і все буде добре».

На військову службу Віктор пішов за мобілізацією 2 грудня 2023 року. Потрапив до Ковельського батальйону територіальної оборони. Син каже, що кожного разу, коли тато повертався з передової, обов’язково телефонував додому, повідомляв, що живий-здоровий. З позитивом ставився до свого обов’язку, казав, що буде на службі до останнього – скільки треба. Планував багато чого змінити в житті, казав синові, що треба купити в дім, щоб їм стало краще жити.

Хоч на життєвій ниві подружжя Корнелюків траплялися негаразди, але смерть чоловіка Юлія дуже важко перенесла. Син Владислав каже:

- Ой, не так ми хотіли зустріти батька, як довелося! Мріяли, що повернеться додому з Перемогою!

У понеділок, 4 березня, Владислав говорив із батьком востаннє. А 8 березня вже повідомили, що він загинув.

Лише три місяці довелося Віктору Корнелюку боронити нашу землю на Донеччині. Разом із ним загинуло ще два його побратими з Любомльщини та Ковельщини. Товариші по службі розповіли, що вони втрьох побігли рятувати ще одного побратима, як у той момент їх накрило вибуховою хвилею.

Окрім дружини й сина, за Віктором Корнелюком тужать сім’ї його сестер Надії, Ольги, Галини та брата Сергія. Віктор був найменший із дев’яти дітей у великій родині Корнелюків.

Найстарша сестра Ольга пригадує його маленьким. Коли він народився, їй було вже 19 років.

- Я була йому як матір, - каже зі сльозами на очах. – Наша мама рано померла, вже 24 роки її немає, тому ми, старші, несли за менших відповідальність та опікувалися ними. Вітя слухався мене. Коли тільки збиралася давати йому якісь настанови, випереджав і казав: «Я знаю, що ти мені зараз казатимеш: «Чи я маю де одяг посушити, чи не голодний, чи не б’ють по нас? Зі мною все добре. Ми чуємо, що стріляють, але десь далі». Я цим себе втішала, що він у відносній безпеці. Йому треба було ще навчитися воювати, звикнути до людей, бо ж недавно пішов на війну. Казала йому постійно: «Слухай старших, роби, що скажуть!»

- Якось говорили з ним, то він розповів, як із земляком – Сашею Тарасюком зустрівся: «Іду, хтось кричить: «Чапай, Чапай»! Подумав, що вчувається. Мене ж тут ніхто не знає, як в Самарах!» - (Чапай – родинне прізвисько Корнелюків. – Авт.). Повернувся – Саша Тарасюк стоїть» Такі зустрічі з земляками усім їм додавали позитиву. Шкода дуже, болить, бо Вітя міг ще жити й жити! Але така доля. Так нам Бог послав!

11 березня тіло Героя провели в останню земну дорогу до місця вічного спочинку. Прощатися з ним прийшло, напевно, все село. Синові на знак пам’яті про подвиг батька військові вручили прапор України. Віктор Корнелюк не мав якихось великих життєвих досягнень, був простим сільським чоловіком з простої сім’ї. Але в нього було добре серце. І найдорожче, що мав, - своє життя – він віддав за наш спокій.